Читати книгу - "Вежі та підземелля"

знищити безглуздя, тож воно і далі виринає з глибин нестями, наповнюючи життя красою. Краса нелогічна, а отже — вільна.

Свято є маленьким форпостом незнищеного абсурду у нашому житті. Все в ньому — логіка на межі безглуздя, і безглуздя на межі логіки. Так само як і музика. Вона не могла б існувати без логічної структури — початку, розгортання та завершення, стрункої побудови інтервалів та ритмічного малюнку. І, разом з тим, музика є недоцільною, оскільки сама вона нічого не створює і не руйнує.

Свято є інтерлюдією, порою спочинку від тягаря змістовності. Свято, яке є складовою ритуалу, несправжнє, бо несе на собі тавро функціональності. Свято повинно порушувати норми і порядки, бодай незначні, повинно приносити втіху, бо радість сама собою є недоцільною. Ті ж, хто намагаються підкорити свято законами раціональності, лише намарне втрачають час, бо порядок плинний, а безлад — вічний».

• • •

Наступну ніч Анджа перебув у «Домі ліхтарів» — величезному критому ринку, де, освітлені яскравими ліхтарями, продавалися розкішні, гаптовані золотом і сріблом, полотна. Теодора перемовилась із охороною, і Анджі дали притулок в гамазеї. Тут зберігалися такі тканини, що в порівнянні з ними святкове вбрання барона Черенбера видавалося б не те що бідним — ганебним. Отож, улаштувавшись на згортках із крамом казкової вартості, Анджа провів у гамазеї одну з найпишніших ночей свого життя.

Прокинувся він пізно, коли на ринку вже буйно вирувало торжище — купці вибирали тканини, скублися між собою, торгувалися і щосили кляли облогу. Анджа почувався так, наче безсоромно підглядає за кимось у шпарку, і це відчуття зненацька йому не сподобалось. Він був тут чужинцем, але Валдарра чомусь не квапилась його позбутися. Навіть, здавалося, навпаки.

Коло полудня його розшукала Теодора. Вона принесла Анджі згорток з кількома шматочками сиру і якимись фруктами, і потім, поки хлопець смакував наїдки, запропонувала йому відвідати разом з нею одне дуже цікаве місце, яке, безперечно, сприятиме анджиному культурному розвитку. Ну і, власне, фізичному також, бо Теодора йшла на ринок, і їй потрібен був носій. Єдине, що і справді було дивним у цій пропозиції — це товар, по який зібралася Теодора. Адже мова йшла про Хартопратей, книжковий базар.

— У вас що, книжки продаються на ринку? — вражено запитав Анджа.

— У нас продається все, — стенула плечима гетера. — Тож краще вже на ринку. Там і вибір, і ціни людські. Та й потеревенити можна зі знавцями. Цієї весни Агафій продав там чотири копії своєї «Вологи кохання».

— Своєї — що? — не повірив Анджа.

— Та то ми глузуємо з бідаки, — розсміялася Теодора. — По-дружньому. Його поема називається «Володар кохання». Сам розумієш, це... спонукає. Ну, ходи. На Хартопратей треба йти до обіду, поки найцікавіше не розібрали.

Виявилося, книжковий ринок був розташований зовсім поряд з Артополієм. Вони були навіть трохи схожі — такі ж ятки, купці і крамарі. Тільки от відчуття було зовсім іншим — ніхто не лаявся і не заїдався, торгувалися тут повагом, притишуючи голос. Тутешні крамарі сиділи над своїм товаром поважні й значущі, наче втаємничені коло вівтаря.

— Я мушу придбати пісенник із походеньками Дігеніса, — повідала Теодора, уважно озираючи сувої, розкладені до продажу. — Мені щойно сьогодні сказали, що імператорові вони особливо до вподоби.

— Вам Дігеніса Акріта? — підхопився смаглявий бородань, почувши її слова.

— Кого ж іще? — пирхнула Теодора. — Епос наш найгероїчніший, трясця його матері... То є чи ні?

— Хвилинку! — крамар швидко переглянув свої запаси, та, вочевидь, не знайшовши бажаного, гукнув до сусіда. — Фоко, в тебе є Дігеніс?

— Що, трилогія? — перепитав той. — Та хто ж тепер таке читає? Купіть он краще «Житіє праведних». А не хочете «Житіє», купіть «Мальджуцькі тортури» — зі свіжим доповненням! У нас навіть із єпархового гінекею замовляють!

— Я знаю, — простогнала Теодора. — Та мені Дігеніса треба — просто кров з носа.

— Ех, — зітхнув крамар. — А точно не хочете «Тортури»? Ні? Дарма, дарма... Ну, коли так, то тримайте свій епос... Три лібри.

— Ви жартуєте? Та за такі гроші я раба-писаря можу придбати. Він мені таке задарма перепише!

— Я жартую? Ви жартуєте! Раба? Та може й так, тільки де ви Дігеніса дістанете? Це вже, вважайте, раритет! Та героїчний епос ніколи задешево не продавали! Це ж наша, вважай, історія!

— Історія?! Оці побрехеньки?!

Крамар взявся захищати Дігеніса, і між книжкових яток спалахнула тривала дискусія, з котрої Анджа виніс хіба переконання в тому, що історична правда належить найбалакучішим. Теодора мала належний талант, тож зрештою пісенник вартістю півтори лібри перейшов у її власність. Теодора, задоволена покупкою, вручила Анджі доволі важкенький сувій.

— Ну все, купимо ще паперу для Агафія — на нього знов зійшло натхнення розтринькувати папір на свої паскудні віршики... А тоді можна і додому.

Здійснивши закупи та доправивши надбання до помешкання Теодори, Анджа з гетерою вибрались на ґанок Палацу Правди. Там, зручно розташувавшись коло підніжжя колонади над сходами, вони пообідали маленькими хрумкими пиріжками з сиром, що звалися тіропітакі. Раціон Теодори не відзначався особливою поживністю, але хлопець однаково відчував сердечну вдячність: для нього тіропітакі були нечуваними ласощами, а полуденне байдикування — втіленням мрії про небесне блаженство.

Теодора ж, ніжачись у сонячних променях, які щедро поливали ґанок ясним теплом, налаштувалася трохи потеревенити.

— Ти, Анджо, давно в Валдаррі? — звільна поцікавилась вона, розправляючи свою довгу смугасту спідницю.

— Та кілька днів, — сторожко відказав хлопець.

— Кілька?... А, справді, ти ж казав, що відбився від князівського почту, коли той приїжджав на перемовини. А скажи, як воно там у вас, на півночі?

— Там усе цілком інакше, — щиро відповів Анджа. — Немає такої краси, мало веж, зате багато... підземель. В нас страшно засинати, бо ніколи не знаєш, чи прокинешся.

— Як це? — здивувалась гетера.

Анджа зітхнув.

— У нас говорять, що, засинаючи або зомліваючи, ми потрапляємо у світ, де владарює Темний Мисливець, який полює на... ну, на нас і полює. Він згодовує серця тих, кого він наздогнав, Чорнозвіру... Тому, власне, серця шляхетних небіжчиків загортають у парчу і зберігають у коштовних раках.

Теодора зиркнула на нього нажахано.

— Ну ви й понавигадували страхіть! — мовила вона, відмахнувшись від анджиних слів рукою з дзвінкими браслетами. — Але ж ти, мабуть, щасливий, що звідти вибрався!

Анджа кивнув, опустивши очі.

—