Читати книгу - "Пророчиця"

такий самий несвіжий застрелив — хай би вже… А тут нормального наче мента вальнули, притомного… Поцікавився спочатку просто так, чіткої відповіді не отримав, запитання з’явилися… Ось, тобі принагідно говорю.

— То що з тим Головою? — Горілий запитав діловито, даючи Вольдемарові зрозуміти — його пояснення цілком задовільні. — Зник, кажеш? Ясно, зник, стукач же.

— Ти, хоч і судимий, начальнику, та опером грамотним наче був, а все одно не до кінця деякі теми вкурюєш, — із неприємним хрускотом зіжмакавши порожню пластянку, Воля відступив на крок ліворуч й викинув її в смітник; пластянка стукнулася об край, звалилася на підлогу, і Вольдемар, нахилившись, знову підібрав сміття й викинув тепер уже акуратніше, тоді повернувся до розмови. — Мені, та й іншим серйозним людям, шкоди від такого стукача, як Діма Голова, нема ні грама. Хто в нього по притонах крутиться? Різна дрібнота, яку навіть розшук гребе остільки-оскільки. Вашого брата цікавить, де про що шепочуться, хто зі сторонніх у місті крутиться — раптом тупий бандюга з тих, хто без царя в голові, вирішив пересидіти в наших краях. Тут наші з вами, тобто, вибач, із ними інтереси багато в чому збігаються. Хіба ні?

Насправді зараз Горілий просив пояснень більше для проформи, аби освіжити в пам’яті деякі аксіоми оперативно-пошукової роботи та стосунки оперативників із кримінальним світом. Діму на прізвисько Голова він справді не знав, проте в словах Волі нічого нового не почув: більшість міліцейських інформаторів небезпечні лише для зальотних гостей міста й повних ідіотів із числа кримінальної шелупоні. Ситуація довкола них складалася така, що народець типу Діми Голови як носій різноманітної інформації був однаково вигідний як карному розшуку, так і серйозним кримінальним діячам, чия діяльність за кілька останніх років уже на дві третини легалізувалася, як от у Вольдемара.

Висновків зі сказаного Горілий поки що не робив, надто виснажився за останні дні. Лише взяв собі на олівець, зав’язав десь вузлики на пам’ять, вирішив на дозвіллі помізкувати з приводу сказаного. Хоча поки що сам не знав, до яких реальних відкриттів це мізкування може привести.

— Правильно, правильно, — погодився Сергій. — То Голова зник?

— Як не було. Чого він злякався, гадки не маю. Йому ж тільки відповісти на пару питань було треба…

— Може, не хоче.

— Може, й так, — знизав плечима Воля. — Ти мені про наші справи ліпше скажи, начальнику. Впишешся? Відразу багато не обіцяю, але перспективи для зростання є.

На язиці в Горілого крутилося: мені за сьогодні вже вдруге перспективну роботу пропонують, причому в обох випадках — не в міліцейській системі, хоча перша пропозиція йшла від підполковника міліції. Та чи не вперше не лише за сьогодні, а й за кілька попередніх днів усередині спрацювало якесь невидиме гальмо. Тому обмежився коротким:

— Подумаю.

— Валяй, — погодився Воля.

Потім поліз у кишеню, витягнув широке шкіряне портмоне, звідти, з відділення для візитівок, — білий прямокутник, чистий з обох боків. Таких у нього з десяток, встиг зафіксувати Сергій. Повернувши портмоне назад, вийняв із внутрішньої кишені ручку — не кулькову, чорнильну, відзначив Горілий, коли співрозмовник скрутив чорний ковпачок, щоб написати на прямокутнику номер телефону.

— Що б не надумав, начальнику — дзвони, — прямокутник підсунувся до Сергія. — Хоч «так», хоч «ні», мені треба знати, я ж якісь розрахунки роблю… А тепер, — тон Волі зовсім не помінявся, лишень обличчя ледь-ледь напружилося, — я пішов, а ти стій спокійно, не обертайся.

— Чого… — Горілий усупереч попередженню спробував сіпнутися, та жорсткий Волин голос зупинив його:

— Стій, кажу. По твою душу он ідуть, не інакше.

— Хто?

— А я знаю? Сам з’ясовуй.

Вольдемар відійшов від столика-стійки так само швидко, як нещодавно підійшов до Горілого.

Сергій не витримав — розвернувся всім корпусом.

Гадав побачити там сержантів, уже відчував, як не стримається — принизливо гукне Волю на допомогу.

Ні, не сержанти.

Прямо на нього впевнено і безпомильно крокували двоє молодих людей без верхнього одягу, в самих піджаках, один — у джинсах, другий — у темних штанах. Під піджаками — в одного джемпер, у другого, який носив джинси, сорочка з краваткою. — «З машини вийшли», — вирішив Горілий.

З-за викоту піджака «джемпера» зміївся дротик. Закінчувався він навушником, втопленим у лівому вусі.

Сергій розвернувся назад. Волі вже не було.

— Пане Горілий? — почулося зовсім поруч.

Його вивели на привокзальний майдан. Взагалі-то Сергій ішов сам, під руки чи за карк ніхто не тримав, проте присутність за спиною двох неговірких конвоїрів збоку нагадувала Горілому конвоювання затриманого чи — чого б і ні? — супровід дуже важливої персони. Серед припаркованих тут автівок вирізнявся джип, і сумнівів не було — на «пана Горілого» чекали саме в цій машині.

Трошки випередивши «конвойованого», «джемпер» прочинив перед ним задні дверцята. Не до кінця розуміючи, у що вписується тепер, Сергій підійшов, обережно зазирнув у цей бункер на колесах. У салоні відразу ж засвітилося світло.

— Заходьте, сідайте, — почулося запрошення.

Поправивши на плечі шлейку наплічника, Горілий заліз усередину, опинившись навпроти невисокого чоловіка приблизно одного віку зі щойно баченим Вольдемаром, тільки вдягненого не так демонстративно: скромний, як на того, кого возять у джипі по Конотопу, плетений светр, вельветові штани і розстебнутий довгий плащ. До того ж Воля навіть при вокзальному освітленні та в такий пізній час блищав поголеним підборіддям, тоді як новий знайомий Горілого не голився, здається, стільки ж, скільки й він сам. Або щонайменше відучора.

— Моє прізвище Нікітин, — назвався чоловік, простягнувши Сергієві долоню, котра при потискуванні виявилася міцною, стиснула правицю Горілого, наче кистьовий еспандер, сильно й коротко, потім відпустила. — Коньяк, віскі?

— Коньяк, — автоматично сказав Сергій.

Нікітин видобув із кишені плаща пласку флягу з нержавійки, на якій біля горлечка скромно притулився кругляшок радянського герба, простягнув Горілому. Машинально труснувши флягу, той зазначив — десь половина, відкрутив, приклався, повернув господарю.

— Тримайте в себе, — дозволив Нікітин. — Я дізнався, що ви тепер не місцевий, зупинилися в брата. Брат ваш пояснив моїм помічникам: ви кудись зірвалися проти ночі. Мене не цікавлять причини, цілком логічно було припустити можливість вашої ночівлі на вокзалі. Бачите, не помилився.

— А якби я не ночував на вокзалі?

— Є ще Ліда Шпола. Та навряд чи б ви сьогодні пішли до неї, після похорону. Взагалі, пане Горілий, давайте без «якби». Ми знайшлись, про що ще говорити…

— Я вас не шукав. Я вас навіть не знаю.

— Зате я вас шукав. І дещо про вас знаю. Я хочу наперед зняти всі можливі «чому» і «як», пане Горілий: у мене в цьому місті чимало можливостей для збирання