Читати книгу - "Гробниця"

його зовнішності щось було не так. Надто сміливий, навіть нахабний погляд.

— Дякую, однак ми не потребуємо вашої допомоги, — сказала Леоні, відчувши, що від незнайомця тхне сливовицею. — Я більш аніж упевнена…

Проте той, не чекаючи дозволу, уже знімав з полиці їхні валізи та коробки. Леоні помітила, як він зиркнув на ініціали, написані на шкіряній валізі брата, коли ставив її на брудну підлогу.

Стривожена бездіяльністю Анатоля, дівчина різко посмикала його за руку.

— Анатолю, вставай! Уже Куїза. Прокидайся!

Нарешті вона з полегкістю побачила, що брат заворушився. Його повіки затремтіли, розплющились, і він сонно озирнувся довкола, явно розгубившись, коли втямив, що він сидить у вагоні. Але потім побачив поруч сестру й усміхнувся.

— Ото заснув! — мовив він, пригладжуючи довгими пальцями змащене волосся. — Наче в забуття впав.

Леоні кивнула, привертаючи увагу Анатоля до носія. Той якраз гепнув братовою валізою на платформу, а потім знову зайшов до купе, щоб узяти лаковану скриньку з шитвом.

— Обережніше, — різко попередила Леоні. — Це дорогоцінна скринька.

Чоловік зміряв її поглядом, а потім зиркнув на ініціали, вигравійовані на кришці, — LV.

— Ну аякже. Не хвилюйтеся.

Анатоль підвівся — і тієї ж миті купе наче сильно поменшало. Зиркнувши на себе в дзеркало під багажною полицею, він поправив комірець, розгладив жилетку й обсмикнув манжети. Потім нагнувся й одним граціозним рухом підхопив свій циліндр, палицю та рукавички.

— Прошу, пані, — грайливо мовив він, подаючи Леоні руку.

І тільки після цього Анатоль, здавалося, помітив, що їхні речі винесли з купе. Він поглянув на носія.

— Дуже вдячний вам, мосьє. Нам дуже приємно, що ви нам допомогли.

— Нема за що. Мені теж приємно, мосьє…

— Верньє. Анатоль Верньє. А це — моя сестра Леоні.

— Раймон Денарно — до ваших послуг. — Чоловік злегка торкнувся свого циліндра. — Ви зупинитеся в Куїзі? Якщо так, то я був би радий…

Верескнув свисток — уже вдруге. «Екіпаж до Квіяна й Естерази! Хто бажає їхати до Еквіяна й Естерази?»

— Нам не туди, — зауважила Леоні.

— Ні, не в самій Куїзі, — відповів Анатоль їхньому новому знайомому, перекрикуючи шум паротяга. — А неподалік. У Рен-ле-Бені.

Денарно аж просіяв.

— Це моє рідне місто.

— Прекрасно. Ми зупинимося в маєтку Домен де ля Кад. Ви про нього знаєте?

Леоні ошелешено глипнула на брата. Скільки він говорив їй про обережність та необхідність тримати язика за зубами — і ось тобі маєш! Сам же необачливо розповідає про їхні плани першому-ліпшому незнайомцю!

— Домен де ля Кад? — насторожився Денарно. — Так, я знаю цей маєток.

Паровоз випустив хмарину пари й зачахкав. Леоні знервовано відступила від вагона, а Денарно ввійшов до купе.

— Іще раз дякую вам за допомогу, — повторив Анатоль.

Денарно вихилився з вагона. Чоловіки обмінялися візитівками й потисли руки, а цієї миті паротяг знову випустив клуби пари, і вони оповили платформу.

Анатоль відійшов від краю.

— Такий симпатичний чолов’яга!

Очі Леоні блиснули гнівом.

— Ти ж наполягав, що нам не слід розводитися про наші плани, — почала вона, — а тепер сам…

— Та то я просто із ввічливості, — перервав її брат.

Цієї миті вдарив годинник на станційній вежі.

— Ага, слава Богу, ми й досі у Франції, — сказав, озирнувшись, Анатоль, а потім глянув на сестру. — Щось не так? Я щось не те зробив? Чи навпаки, чогось не зробив?

Леоні зітхнула.

— Я сердита й мені жарко. І я нудилася, бо поки ти спав, мені не було з ким поговорити. До того ж ти покинув мене напризволяще, залишивши сам на сам з отим неприємним типом.

— Облиш, Денарно не такий уже й поганий, — заперечив Анатоль і стиснув їй руку. — Та все одно я прошу тебе вибачити мені за те, що заснув. Це дійсно страшний і підступний злочин.

Леоні скорчила гримаску.

— Припини приндитися, мала. Треба нам поїсти й випити, і твій настрій одразу ж покращиться, — сказав Анатоль.

РОЗДІЛ 20

Щойно вони виступили з тіні станційного приміщення, як на них немилосердно накинулося спекотне сонце. Поривчастий вітер, який, здавалося, дув одночасно з усіх напрямків, жбурнув їм в обличчя жмені бруду й пилу. Леоні почала незграбно смикати застібку своєї нової парасольки.

Поки Анатоль домовлявся з носієм, вона роззирнулася. Їй іще не доводилося подорожувати так далеко на південь. Правду кажучи, Леоні ніколи не заїжджала далі Шартра та ще інколи бувала на берегах Марни з дитячими пікніками. Але тут була інша Франція. Вона побачила якісь дороговкази та вивіски з рекламою аперитивів, вакси й мікстури від кашлю. Це був інший, невідомий світ.

Головний вестибюль вокзалу виходив просто на невеличку пожвавлену вуличку, обсаджену липами. Засмаглі жінки з широкими обвітреними обличчями, візники та залізничники, неохайні дітлахи з брудними босими ногами. Чоловік у короткій робочій куртці з буханцем хліба під рукою. Ще один, схожий на шкільного вчителя, — у чорному костюмі та коротко стрижений. Повз них проторохтів візок, ущерть завантажений деревним вугіллям і трісками для розпалення печі. Леоні здалося, що вона потрапила в сцену з Оффенбахових «Казок Гофмана», де панували старі традиції, а час неначе зупинився.

— Схоже, на Авеню де Ліму є більш-менш пристойний ресторан, — заявив Анатоль, несподівано вигулькнувши збоку. У руці він тримав місцеву газету «Ля Депеш де Тулуз». — Тут є також телеграф, телефон і пошта. Здається, те саме є й у Рен-ле-Бені, тож ми не такі вже й відрізані від цивілізації. — Витягнувши з кишені коробок із восковими сірниками «Веста», Анатоль дістав цигарку й натиснув на її кінчик, ущільнюючи тютюн. — Проте, боюся, такої розкоші, як найманий екіпаж, тут не існує. — Він чиркнув сірником. — Принаймні о цій порі року, та ще й у неділю. «Гранд-кафе Гієм» розташовувалося потойбіч мосту. У тіні довгого навісу стояла купка столиків із мармуровим верхом і кованими ніжками та дерев’яні стільці з прямими спинками й плетеними сидіннями. Герань у теракотових горщиках і декоративні дерева у великих дерев’яних, схожих на пивні діжках з металевими обручами створювали відвідувачам додатковий затишок.

— Не кафе «Пеяр», — зауважила Леоні, — але згодиться й таке.

При згадці про паризьке кафе Анатоль ностальгійно посміхнувся.

— Сумніваюся, що тут є приватні кабінети, але відкрита тераса видається досить привабливою, еге ж? їх провели до зручно розташованого столика. Зробивши замовлення, Анатоль почав невимушено теревенити з господарем. Тим часом Леоні стала роздивлятися довкола. Ряди платанів із плямистою корою, цих маршових дерев Наполеона, створювали на вулиці приємний затінок. Вона з подивом констатувала, що не лишень Авеню де Ліму, а й інші прилеглі вулиці були ретельно причепурені й