Читати книгу - "Мертві квіти"

Нi, знову не те. Щось близьке до цього образу, але не вiн. Зi згадкою про юного чарiвника не з'явилось отого вiдчуття прозрiння. А десь на задвiрках свiдомостi продовжувало муляти й «стукатися». Хто ж ти?

Стас заварив каву — вже четверту за сьогоднi. Напевно, буде ще одна безсонна нiч. Тодi й згадається.

Уже згадалося. Ось так, раптово, як i має бути. У мить, коли прийшли тверезi думки про те, що час зав'язувати з iдiотизмом i думати про конструктивнi речi. Де шукати машину, яка збила Мурашевичку, коли їхати до Ковеля, як пiдстерегти жартiвника на горищi… Є чимало важливих речей! А тут…

Це воно. Але чого раптом? Який зв'я…

Роздуми перервалися несподівано. Зупинились i заклякли, хоча перед тим повнiстю паралiзували розум. Чашка кави впала б на пiдлогу, якби вiн встиг взяти її зi столу. Не встиг.

Це був Маленький Принц. Образ, вiдтворений на передостаннiй квiтцi, означав саме це. Маленький Принц з однойменного роману Антуана де Сент-Екзюперi, якого у школi читав кожен. Усе збiглося. Ось тепер надійшло вiдчуття прозрiння. Та найфантастичнiше, найжахливiше полягало у тiм, що Маленьким Принцем був вiн сам.

Ще у шостому класi школи до Стаса прилiпилося це прiзвисько, яке залишалося з ним надовго. I вступивши до iнституту разом з двома своїми однокласниками, Стас ще на шiсть рокiв залишився Маленьким Принцем. Прiзвисько нiяк не бажало залишати його.

Спочатку воно сприймалося з глузливим вiдтiнком, та власне, так воно й було. Ще у тi дитячi роки Стас був мрiйником, чого не могли не помiтити iншi. А твiр, який вивчали лише впродовж одного уроку, вiн ще довго тягав у портфелi, поки одного разу його не вибили з рук, розсипавши пiдручники i зошити. Книжку схопили i довго не вiддавали. Так i довелося стати Маленьким Принцем, переживши багато неприємного через це прiзвисько. Пiзнiше, коли пiдрiс i роздався у плечах, коли все частiше доводилося бути першим на шкiльних змаганнях, як i у мріях однокласниць на дискотецi, прiзвисько несподiвано почало сприйматися iнакше, i бути Маленьким Принцем сподобалося. Слова, нещодавно образливi, тепер несли у собi iнше значення. Старе не забулося досi. Багато однокашникiв працювали у Вiнницi у рiзних лiкувальних закладах, спiлкуючись регулярно як з фахових, так i нефахових питань. I у їхнiх розмовах нерiдко звучало прiзвисько, доволi дивне для стороннiх осiб.

Стас сидiв, зацiпенiвши, у крiслi в кутку кiмнати. Звiдси Принц не розрiзнявся i сприймалися тiльки елементи квiтки, яка створювала цей образ. Переконувати себе у тому, що це просто вiзерунок, не було сенсу. Адже усi вони лише вiзерунки. Проте умiли при цьому розповiсти дуже багато. I все, що казали досi, збувалося. Отже, якщо вiрити настiннiй «книзi пророцтв», скоро i його черга. Пiсля дiвчинки, що збирає суницi.

Те, що коїлося усерединi, важко було передати. Вiдчуття ув'язненого перед стратою, день якої ще не призначено.

Стас взяв-таки чашку i випив каву. У горлi пересохло, але пальцi не тремтiли. Надiйшло не те щоб заспокоєння, просто… Iнформацiя остаточно сприйнялася i йому вдалося якось зжитися з нею. А далi?

Проста логiка, з якою жив досi, пiдказувала плюнути на цю маячню i вирiшити для себе питання, найважливiше зараз. Тобто обрати один з двох можливих варiантiв. Перший — чекати дня, коли вiн стане повноправним власником будинку, не зважаючи на чиїсь намагання перешкодити цьому. I другий — забратися, покинувши небезпечну справу.

Тiльки ця логiка не трималася зараз у його головi. Адже на стiнi висiла «карта пророцтв», у правдивостi якої довелося не раз переконатися. Рука не пiднiмалася зняти її зi стiни, а очi не могли вiдвернутися i дивитися деiнде, наче якась магiчна сила манила туди. I щось невiдоме наполегливо пiдказувало не пручатися i обрати те, що терпляче пiдсувала Доля.

Довелося заплющити очі на кiлька хвилин, аби укотре знову вiдкинути оту «звичайну логiку». А якi варiанти пропонує «незвичайна»?

Ну, принаймнi, два згаданi вона вiдкидала одразу. Вперто жити у будинку i чекати своєї черги — щонайменше безглуздо. Не проходив i другий. Якщо вiрити дивовижним пророцтвам, навряд чи можливо вискочити з цього виру подiй. А своєї черги можна «успiшно» дочекатися i у Вiнницi. Та будь-де. Тому при поглядi на речi з цих позицiй напрошувалися дещо iншi дiї. Наприклад, знайти людину, чия черга перед ним, i стати її охоронцем. Не дати потрапити у ситуацiю, де чекає смерть. Тодi усе подальше змiниться i йому самому розвидниться на життєвому шляху. Дiвчинка з суницями. Доки вона жива, йому нiчого не загрожує.

Хто вона?

Телефон у руцi i на тому кiнцi вже вiдповiдає голос, який за останнi днi став змученим i знервованим.

— Привiт, сонечко.

— Привiт. Ти не дзвониш…

— Замислився, вибач. Скажи, тiльки не дивуйся. I подумай спокiйно так… Ти суницi любиш?

— Суницi? — здивувалася Оленка. — Та не сказала б… Можу їсти, звичайно. Але так щоб… А чому ти питаєш?

— Просто так. А полуницi?

— Хм… Як усi. А чому…

— Зажди. Потiм «чому». А може тобi часто доводилося збирати суницi? Подумай. Щось таке iз твого життя пов'язане з суницями або полуницями. Тiльки не поспiшай.

Оленка думала довго.

— Нiчого особливого. Нi у дитинствi, нi тепер. Стасику…

Отже, не вона. Щось вiдлягло, хоч i важко було зiзнатися собi, що по-справжньому «вiрить» килиму. Як не крути, ця маячня при серйозному пiдходi не вкладалася у головi. I все ж таки… краще нехай це буде хтось iнший, не Оленка. Вiн влiгся i глянув на другий згори образ. Нi, не схожа.

А хто отой, останнiй? Той, що наполовину ведмiдь, наполовину лис. Яка його роль? Яку користь можна отримати, встановивши його особу? А що, як вiн — той, хто взагалi замислив усе це? Той, хто змусив дядька написати дивний заповiт, а, можливо, i допомiг потiм йому померти. Щоб Стас, кинувши усе, приїхав сюди i, втрутившись у подiї, змiнив їх на користь того, хто усе заварив. Вiд подiбних думок починала болiти голова. Біль скимiв десь глибоко i настирливо. Хотiлося випити чогось такого, що одразу кине у сон. Тодi завтра стане легше. Головний бiль зникне. Не зникне лише нав'язлива думка, що шукати потрiбно саме у цьому напрямку.

ХХVIII

Дiвчата з кабiнету статистики перемовлялися упiвголос. Їм було не до роботи. Та i яка робота за такої погоди, тим паче, коли немає шефинi — старої шкапи, яка не дасть байдики бити. Її вiдсутнiсть зiграла на руку Стасовi — менше непотрiбних запитань. I тепер вiн сидiв у кутку, переглядаючи