Читати книгу - "Смарагдова планета"

фон Шнее з’явився живим і здоровим, хоча й перемазаним грязюкою. Тоді він і вказав місце, де побудує оцей дім.

Максим Йосипович пильно подивився на мене, примруживши сірі очі.

— Пізніше барона захопила одна ідея, яка нам з вами може здатися божевільною, — він вирішив відродити давнє скитсько-слов’янське поганство.

Штольц видобув з вітрини томик у сірій оправі. Готичні літери на чорному тлі блимнули золотом.

— Це дуже рідкісне видання — «Нотатки про сарматську віру» фон Шнее, видані у Відні 1903 року його правнуком. Чернетку цього твору мені довелося бачити в бібліотеці Чорноморського університету, — Штольц на хвилинку замріявся, далі розгорнув книжку, знайшов потрібне місце й урочистим голосом почав, відразу перекладаючи з німецької:

— «Християнський Бог цілком ворожий життєві… Його Царство — не від світу цього й належить духовним жебракам. Вседаруючий, милосердний, однаково люблячий усіх Бог не в змозі втрутитися у справи людей. Він не допоможе нам у земних справах».

«Одначе існують інші боги, великі й могутні, яким вклонялися люди за тисячі й мільйони років до народження Христа — боги не жебраків, але гордих та сильних духом, боги тих, в чиїх грудях не згас вогонь бажання, жадоба до життя. Тут, у давній Скитії, ці боги і досі живуть біля забутих вівтарів та капищ, священних джерел та наїв, чекаючи на горду, сильну, сміливу людину, що поновить вогонь на жертовниках… на свого нового жерця».

Штольц замовк і очікуюче подивився на мене. В його пташиних очах світився вогонь захоплення.

— Яка сила думки, яка сміливість!.. — сказав він після паузи. — І це в ті часи, у глухій провінції… Такий оригінальний філософ!

Ідея відродження віри наших предків заінтригувала мене, я спитав:

— І як, вдалося баронові досягти своєї мети?

— О, то був чоловік, що міг силою волі зрушити з місця скелі, — голос Максима Йосиповича схвильовано тремтів, на щоках виступив рум’янець. — Мені пощастило натрапити в архівах на папери, пов’язані зі слідством, що тривало після доносів на барона якогось Віллі Штайнера та ще кількох осіб. Буцімто він створив у Блюмендорфі таємниче товариство, що збиралося на язичницькі свята поклонятися поганським богам. Більше того, — Максим Йосипович чомусь перейшов на схвильований шепіт. — Я маю певні докази, що таємне товариство таки існувало у Блюмендорфі аж до кінця тридцятих років!

— Ото штука! — вихопилось у мене з несподіванки. — А чим же воно займалося?

— Це маловідомо… якщо судити з «Нотаток» та архіву фон Шнее, якоюсь окультною практикою. Якою саме — важко судити: частина паперів та навіть деякі місця книги подані незрозумілою мовою, наче зашифровані. Та й взагалі, я мало розуміюся на цих речах… У доносах, звісна річ, йдеться про різні жахи, сексуальні оргії, спілкування з Нечистим і навіть про людські жертви. Та я, звичайно, не вірю в такі нісенітниці.

— І чим скінчилося слідство?

— Та, власне нічим… Слідчим, як я зрозумів з архівних паперів, так і не вдалося натрапити на щось конкретне. А далі невідомо куди зникли двоє донощиків-свідків, останній, котрий лишився, Віллі Штайнер, зрікся свого доносу й заприсягся, що був змушений навести наклеп на барона під тиском своїх дружків… І в кінці слідство раптово припинили за наказом «згори». Гадаю, тут спрацював хтось із вельможних друзів Бальтазара фон Шнее.

Історія нагадувала бульварного детектива. Втім, це нерідко буває зі справжніми історіями — Доля, здається, не належить геніальним письменникам.

— А що сталося з бароном потім? — спитав я за хвилину.

— Старий дожив мало не до ста років. Поховавши дружину, він став справжнім відлюдником — майже не виходив з дому. Смерть барона теж пов’язана з легендою — кажуть, що його домовина на покинутому німецькому кладовищі порожня. Ще в дитинстві я чув від діда, що Бальтазар фон Шнее таємно живе у Сірому Домі. Чоботар Отто, батьків приятель, розповідав, ніби на власні очі бачив старого барона у вікні під час візиту до Блюмендорфа баронового праправнука з родиною.

Останні слова Штольц проказав майже пошепки. В залі запала тиша. Здавалося, старовинні речі прислухаються до нашої розмови, а портрет колишнього власника на стіні саркастично посміхається. Надворі панували густі сутінки. «Час зачиняти музей», подумав я і нишком подивився на годинника. Так, цей час давно минув.

Раптом мені здалося… ні, мабуть, примарилося. Після всього, що сталося, я не знаю, де справжні події, а де марення. Бо не можу бути певен, що не збожеволів від пережитого жаху.

З-під землі, з-під Сірого Дому, з самих глибоких надр планети долинув дивний та моторошний звук — густий, нелюдський, чужий всьому розумному та живому — звук, від якого душа миттєво провалилася в глибоку безодню, а тіло вкрилося гусячою шкірою.

— Ви… чули? — ледве вимовив я.

Штольц задумливо й серйозно дивився мені в очі.

— Земля зітхнула. Земля Сірого Дому.

* * *

Другого тижня моєї відпустки у селищі знову зникла дитина. Дев’ятирічний син місцевої вчительки математики Надії Степанівни Миколайчук не повернувся до класу після великої перерви. Не прийшов на урок і Василько Петриченко, той самий, що вже зникав одного разу. Проте ввечері Василько знов повернувся додому — цього разу цілком здоровий. Петриченчиха на радощах прибігла до тітки Параски, тягнучи за собою «свого вилупка». Це був худорлявий хлопчик зі жвавими чорними оченятами. Він безтурботно посміхався, ніскільки не соромлячись свого одягу, перемазаного глиною і ще чимось масним, чорним та смердючим.

Син вчительки не об’явився ні ввечері, ні на другий день. Пошуки нічого не дали. Василько не знав, куди дівся його товариш. Ще цікавішим було те, що про свої вчорашні пригоди хлопець нічого не пам’ятав…

Селище гуло немов потурбований вулик. Тривога брудною хвилею заливала свідомість. В тітчиній хаті зробилося зовсім нестерпно — здавалося, повітря просякнуте божевільними чутками та жіночим лементом, і третього дня, не в змозі цього витримувати, я зранку подався до Штольца.

Двері музею були замкнені: я прийшов занадто рано. Знічев’я став розглядати Сірий Дім. Кам’яні химери дрімали у ранковому тумані, ховаючи таємниці цього диявольського місця в посмішках нерухомих вуст, за хижими іклами ощерених пащ. Весь фасад здавався дивним мереживом потворних лап, перетинчастих крил, кинджалоподібних пазурів та звабливо оголених тіл — велетенським павутинням, на якому фантастичними павуками сиділи різні страховиська. В непевному коливанні туману вони здавалися жахливо живими. Все це плетиво чудового та бридкого, ніжного та моторошного вабило, чарувало й засмоктувало погляд. Я стояв, наче загіпнотизований, відчуваючи, як пекельна сіть обплутує мене, позбавляючи сил до протидії.

— Добридень, Петре! — почувся ззаду голос Максима Йосиповича. — Чудовий витвір, чи не так?

— Справжній шедевр! — відгукнувся