Читати книгу - "Тривожна ніч"

Звичайно, можна допустити, що стріляв хтось інший, досвідченіший, що слідів своїх не полишив. Виникає запитання — хто ж? Коли ви вже хочете бути правдивим до кінця, допоможіть же правосуддю, наведіть на іншого можливого убивцю.

— Не можу… Не знаю…

— А коли подумати?

Павло не відповів. Але цього разу майор не дав йому поміркувати. Взяв наган, відніс у сейф і, повертаючись, поквапив:

— Дуже довго я би вже не думав.

— А що мені спішити — я своє сказав. Інше розгадуйте самі.

— Розгадаємо, але було б скоріше, якби ви допомогли.

— Значить, вірите мені, що я невинний? Вірите?

— Щоб вірити, треба й перевірити…

— Добре, тоді хоч в одне повірте — що я не стріляв.

— Про це й мова, Мушнику.

— Але ви хоч хочете повірити, що я вам кажу правду?

— Ми хочемо одного — щоб не постраждала невинна людина, щоб був покараний убивця.

У Павла несподівано вихопилося:

— Я б його не пожалів, хоч би він був мені й рідним братом!

Майор примружив очі:

— Не любите брата?

— Хіба ж таке буває, аби брат брата любив?

— Все буває на білому світі.

Погодився Павло:

— Світ широкий, але нам з Геннадієм і під одною стріхою поки що не тісно. Правда, тепер він живе в гуртожитку, там гризе науку й сухарі, але не я його виганяв — з Наталею вони не поладили…

— До речі, тут була ваша мати, Олімпіада Романівна.

— Мати? Коли встигла?

— Вона заходила ще вчора, шукала вас…

— Звідки ж вона знала?

— Геннадій повідомив.

Значить, Геннадій бачив Наталю убитою. Адже в неділю рано-вранці вже віз у місто матір… І вони подумали на нього, Павла… Чи, може, тільки мати, а брат подумати не міг, бо він… Невже Генка? Тільки такий шибеник міг десь дістати кулю! Павло закрив долонями очі.

А майор продовжив:

— На брата свого думаєте, Геннадія?..

Хотів заперечити Павло, закричати — ні, рідного брата він не може вважати за вбивцю. Не закричав. І не заперечив. Але думка таки бунтувала: що добиваються від нього?! Треба йому взяти себе в руки й давати показання обачно, обережно, думаючи над кожним своїм словом. Щоб нічого зайвого не вимовив. Гадати не стане. Насупився:

— Скажіть, довго ще чекати суду?

— Кому?

— Таж мені…

— Хочеться вам бути засудженому?

— Нащо зволікати, коли винний, у всьому зізнався?

— Та якби у всьому…

Павло невідомо чому посміливішав:

— Чого ж не у всьому? Сказав вам те ж саме, що й Вікторові.

Нове назване ім'я майора зацікавило — сів знову.

— Віктор, котрого згадали, хто такий?

— Наче самі не знаєте!

— Усіх ваших приятелів не можемо знати.

— Він зовсім не мій приятель.

— Чий же тоді?

— Ваш.

— Мій? — дуже здивувався майор Ковальчук. — Кажете, мій?

— Я кажу про вашого Погоріляка.

— Чому ж називаєте його на ім'я? Знайомі з ним? Відколи?

— З університету: три роки ми у Львові вчилися з ним разом.

— На одному факультеті?

— Ні… Я ж — інженер-економіст.

— Значить, разом жили… в гуртожитку або на квартирі?

— Разом одну дівчину любили! — випалив Павло.

— Як же її звали, коли не секрет.

— Любили ми ту ж саму Наталю…

Щось ніби підступило майору до горла, і не міг дихнути. Як… як?.. Кашлянув і трохи не скрикнув:

— Ви свідомі того, що говорите?!

— Чом би не був свідомий!

Майор почав долонею витирати шию.

— Гаразд, але ж вона вибрала вас.

— Він все одно її домагався.

— А Наталя — що?

Не відповів Павло на запитання, ніби його й не чув. Ні з того, ні з сього раптом захихикав, плеснув себе по лобі.

— Ось дурень!

Подивився на свої долоні, розчепірив пальці й раптом хитнув головою:

— Ні!

— Як вас зрозуміти? — запитав майор.

— Руки мої чисті — крові на них нема!

— Кров і змити можна.

— Я не змивав… На моїх руках не було й немає ніякої крові, бо я нікого не вбивав!

— А ваше зізнання?

— Що — зізнання? — на губах Павла майор помітив посміх. — Я зізнавався тільки в тому, що вам було потрібно.

Аж розхвилювався майор Ковальчук — ось тобі й дивак! Чи лиш йому здалося, що Мушник так просто у всьому зізнався?

— Але проти вас ми маємо і докази. Гадаєте, лиш так вас затримали?

— Ті докази ваші — не мої. І я їх не приймаю. Я навіть їм не вірю. Може, й сама Наталя жива!

— Чому ж тоді так нервуєтеся, соваєтеся?

— Стілець… хиткий…

— І це правда — не дуже зручний — погодився майор і пояснив: — Ще не бачив на ньому такого затриманого, аби не крутився, а то й у всякий спосіб викручувався.

Ніби вкололо щось Павла, підскочив зі стільця:

— Звідки я або мій брат, якого теж, як чую, берете під сумнів, могли мати до нагана кулю? А Віктор мав! Він і вбив Наталю.

Майор подивився і відповів із усміхом:

— Спитаю його…

— Спитайте, хай скаже!

Майор посерйознішав:

— Те, що Віктор міг мати набої, ваш єдиний доказ?

— Не тільки… Я ж вам говорив, що ненавидить він мене.

— Здається мені — більше ви ненавидите його.

Замовк Павло, і майор продовжив:

— І, звичайно, дуже воно хочеться побачити злочинцем суперника.

Відчув Павло — вже змучився, зовсім не те говорить, що потрібно. Тяжко зітхнув:

— Що ж, більше нічого мене не питайте.

Майор забарабанив пальцями об стіл — дивна ситуація. Хоч не вірив, що Віктор причетний до вбивства на Підвальній, все-таки розсердився в душі на свого молодого співпрацівника — чому ж не сказав… І не відмовився від слідства? Що було би, якби Мушник раптом звинуватив його на суді? Піднявся й заявив, що саме слідчий міліції, котрий вів цю справу — убив його дружину, знищив його родинне життя! То ж був би грім серед ясного дня! Тоді сам Верховний суд втрутився б у справу, республіканська прокуратура… Хіба можна з таким жартувати? Це щасливий випадок, що Мушник несподівано відкрив усе тепер… Та й поспішив лейтенант, як видно, його арештувати. По даних експертизи треба було взяти в Мушника пояснення… В усякому разі тут складніша справа, як йому гадалося.

Поглянув на Мушника:

— Може, у вас є якесь прохання?

— Прохання є: відпустіть на похорон.

— Відпустимо. Вияснимо коли — і відпустимо.

Подзвонив черговому. Павла відвели.

Геннадію здалося, що хтось його кличе. Рвучко оглянувся — нікого. Що таке? Можливо, якийсь приятель вирішив над ним пожартувати? Окликнув — і сховався, вичікує? То нехай чекає — він більше не оглянеться. Але ніхто вже його не кликав. І дуже самотнім почувся Геннадій. З