Читати книгу - "Борва мечів"

ґава до нас перелетіла, — відповів Торохкало, якому подобалося величатися Князем-над-Кістками за свій торохтливий обладунок. — Злякалася, мабуть, що я заберу його кістки разом із Квориновими.

Він хвалькувато струснув мішком у повітрі.

— Кворина Піврукого убив оцей гайворон, — зауважив Довгоспис Рик. — Разом зі своїм вовчиськом.

— І Орелла теж він зарізав, — мовив Торохкало.

— Малий — варг, або щось таке, — встрягла дебела списниця Рагвила. — Його вовк відшматував клапоть від ноги Піврукого.

Червоні водянкуваті очі Плакуна зміряли Джона ще раз.

— Ти ба! А й справді — коли придивитися, у пиці є щось вовче. Ну ведіть до Манса — мо’, він йому глянеться.

Плакун розвернув коня і ринув чвалом геть. Його вершники заспішили слідом.

Дмухав сильний вогкий вітер. Загін перетнув долину Молочної та рушив вервечкою крізь табір на її берегах. Привид тримався коло Джона, та його запах летів перед ним, наче оповісник із прапором — і скоро навколо них гарчали та гавкали трохи не всі дичацькі собаки. Ленил заверещав, щоб вони замовкли, та собаки не зважали.

— Щось їм твоя звірюка не до смаку, — мовив Довгоспис Рик до Джона.

— Вони — собаки, він — вовк, — відповів Джон. — Вони знають, що родичатися їм зась.

«Так само, як мені з тобою.» Але Джон мав обов’язок, покладений на нього Кворином Півруким коло їхнього останнього спільного багаття: вдати з себе перебіжчика і з’ясувати, чого шукають дичаки у холодній страшній пустці Мерзляків. «Щось могутнє» — казав Кворин Старому Ведмедеві. Але помер, не дізнавшись, що саме шукав і чи знайшов Манс Розбишака у розкопаних ним схованках.

Вздовж річки палало безліч багать, а між ними стояли великі й малі вози, волочні та сани. Багато дичаків розкинули намети зі шкур чи повсті; дехто наметів не мав і тулив до скель поганенькі курені або спав просто під возами. Коло одного багаття Джон побачив чоловіка, що гартував у вогні кінці довгих дерев’яних списів і кидав їх на купу. Двоє бородатих молодиків у вивареній шкірі билися довгими жердинами: наскакували через багаття, стогнали та ухкали, коли удари влучали у ціль. З десяток жінок сиділо колом неподалік і ладнало пір’я до стріл.

«Стріли для моїх братів» — подумав Джон. — «І для підданих мого батька: люду Зимосічі, Жбиру-в-Пущі, Остань-Огнища. Стріли для людей Півночі.»

Проте не всі побачені ним були такі вже войовничі. Стрічалися тут і жінки, що танцювали, і малі діти, що плакали; від малого коника жартома тікав хлопчик, утушкований у хутро і засапаний від гри. Вільно блукали кози та вівці, бики шукали собі трави на березі річки. Від одного багаття пахкотіло смаженою бараниною, а над іншим Джон побачив вепра, якого крутили на дерев’яному рожні.

На галявині, оточеній високими зеленими смереками, Торохкало зліз із коня.

— Станемо тут табором, — мовив він до Ленила, Рагвили та інших. — Погодуйте коней і собак, тоді поїжте самі. Ігритто, Довгосписе — ведіть ґаву до Манса, хай на нього подивиться. Випатраємо його згодом.

Решту шляху вони подолали пішки — повз вогнища та намети, з Привидом за спиною. Стільки дичаків у одному місці Джон ще ніколи не бачив. Та й навряд чи бачив хтось інший. «Цей табір ніколи не скінчиться» — міркував він, — «хоча тут радше сто таборів, ніж один, і кожен наступний захищено гірше, ніж попередній». Дичаки розкинулися на багато верст, але не влаштували навколо себе жодної оборони — ані перекопів, ані тинів з гострих кілків. Лише невеличкі чати розвідників пильнували навколишній край. Кожен рід чи гурт односельців просто спинявся, де заманеться, щойно бачив, як зупинилися інші, або щойно знаходив годяще місце. «Справді вільний нарід, годі й казати.» Якщо братчики запопадуть їх у такому безладі, то багацько з них заплатить за свою волю кров’ю власного життя. Певна річ, вони переважали Нічну Варту числом. Але Варта мала лад і знала послух, а у битві, як колись казав батько, лад і послух бере гору над числом дев’ять разів із десяти.

Королівський намет годі було сплутати: він був утричі більший за всі інші, а з середини його долинала музика. Як і менші намети, його було пошито зі шкур, на яких ще збереглося хутро; на шатро Манса Розбишаки пішли кошлаті білі шкури снігових ведмедів. Гострий дах було увінчано велетенськими рогами одного з тих величних оленів, які за часів першолюдей вільно блукали просторами майбутнього Семицарства.

Принаймні тут дичаки поставили хоч якусь оборону: двоє вартових коло запони шатра спиралися на високі списи, а на плечах мали круглі шкіряні щити. Забачивши Привида, один із них наставив вістря і гукнув:

— Звірюку не пущу!

— Сидіти, Привиде, — наказав Джон.

Лютововк усівся на хвіст.

— Довгосписе, пильнуй звіра. — Торохкало смикнув запону і махнув рукою Джонові та Ігритті, щоб заходили.

Всередині намету панувала спека та дим. У всіх чотирьох кутках стояли кошики запаленої болотнини, наповнюючи намет тьмяно-червоним світлом. Підлогу вкривали шкури звірів. Джон відчув себе моторошно самотнім у чорному вбранні Варти, чекаючи на ласку перевертня і перебіжчика, що величав себе Королем-за-Стіною. Коли очі трохи звикли до димного червоного мороку, він побачив шістьох людей, жоден з яких не звернув на нього найменшої уваги. Чорнявий молодик і вродлива молода жінка частувалися медом з одного рогу. Інша жінка, вагітна дитиною, стояла коло жарівниці та пекла на ній кілька курок на рожнах. Сивуватий чоловік у добряче поношеному чорно-червоному кобеняку сидів на подушці, схрестивши ноги, грав на лютні та співав пісню:

Молодиця в Дорні од весни красніша,

А коли цілує — сонця гарячіша.

Та дорнієць клятий чорну крицю має:

Нею не цілує, а на смерть кусає.

Джон знав цю пісню, хоч і здивувався почути її тут, у старому наметі зі шкур за Стіною, за десять тисяч верст від червоних гір та гарячих вітрів Дорну.

Чекаючи на закінчення пісні, Торохкало зняв свого зжовтілого шолома. Під обладунком зі шкіри та кістки, під шоломом з черепа велетня ховався невеличкий чоловічок із пересічним обличчям, вузлуватим підборіддям, ріденькими вусами, запалими щоками та гострими вилицями. Очі Торохкало мав близько посаджені, через усе чоло тягнулася єдина брова, темне волосся вже відступало назад від гострого вдовиного клина.

Молода дорнійка в річці ся купає,

На вустах солодких пісенька лунає.

А клинок дорнійця іншої співає,

Холодом торкає, силу випиває.

Коло жарівниці на ослінчику сидів невисокий, але неймовірно