Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

усе те ж. Він уже й недоїдає, й недопиває, щоб більше грошей зоставалося, а ще далеко до золотого, бо й плата мала, і сили в нього небагато.

Робить — і так усю осінь і зиму проробив. І вже по весні зібралось у нього стільки грошенят, що виміняв він за них золотого. Тоді йде до батька. Прийшов, аж батько стоїть біля млина, саме біля річки.

— Здорові, тату!

— Здоров, синку! — каже батько. — Ну, синку, приніс?

Лізе син у кишеню та потихеньку, як скляне, виймав щось завернене у ганчірочку, а потім ще й у папірець, — еге, червінець, — та й боїться давати батькові.

Узяв батько, повертів того золотого у руках та як заміриться на річку… Син як ухопить батька обома руками за руку, як крикне:

— Ой батеньку, батеньку!..

А сам як не свій. Тоді батько засміявсь та й каже:

— Ну, тепер я бачу, що ти знаєш, почому ківш лиха, як дістається червінець. Ось тепер ти мені син, і моя худоба тобі буде.

І з того часу син годі вже гроші розкидати — такий працьовитий та хазяйновитий зробився.

Кмітливий Мартин

Жив на світі бідний чоловік, що звався Мартин. Мав дітей, як бобу, а добра — ніякого. Як заробить щось у багачів, то діти повечеряють, а як ні, то всі лягають голодні. Днина чоловікові тягнулася так довго, ніби хтось аж дві сточив докупи.

Одного разу в хаті стало зовсім порожньо, хоч реви до неба. Чоловік забідкався:

— Ото-м дожився, хоч іди пси бити!

Аби не вмерти з голоду, він пішов до дідича просити допомоги. То був такий багатий панисько, що в золоті спав і золотом накривався. Русин сказав дідичеві:

— Дайте трохи хліба або грошей, бо діти гибнуть з голоду. Я вам відроблю…

— У мене є кому робити. Та дам півторби золота, як украдеш цапа у того чоловіка, — і дідич показав на селянина, що тягнув на ярмарок старого цаписька.

— Може, украду, — відповів Мартин.

Він шкодував бідного селянина, та подумав, що зможе йому добре заплатити, коли дістане від дідича півторби грошей.

— А як того мужика пустиш додому голим, заплачу цілу торбу, — вигадує пан.

– І це зроблю!..

Мартин побіг у ліс. Скинув один постіл і лишив на дорозі. Потім відбіг далі, скинув другий постіл і лишив його серед дороги.

А селянин, що йшов із цапом, підняв один постіл, обдивився й жбурнув ним убік:

— Що мені з одного постола? Якби два — була би якась користь. — Потяг цапа далі, йде, йде і знаходить ще один постіл. Підняв, обдивився.

— Це пара тому, що я відкинув у корчі. Ото-м дурний, що не забрав!

Прив'язав цапа до дерева й вернувся назад. А Мартин того й чекав. Він відв'язав цапа і повів до дідича:

— Тут маєте, пане, дайте півторби золота.

— А цілу не хочеш? Я ж тобі сказав, що як пустиш чоловіка голим, то дістанеш цілу торбу золота.

— Зачекайте, пане. Я вам і те зроблю.

Мартин затягнув цапа у недалекий став. Завів його аж насередину. Забив там паль і прив'язав цапа, потім вийшов на берег і почав дуже мекати.

Селянин почув мекання і прибіг до ставу. Уздрів цапа у воді й розсердився.

— Ох, чорте рогатий, ти аж туди від мене втік. Я тебе зараз виведу!

Бідний скинув одяг і поліз у воду.

А Мартин виліз із корчів, схопив його лахміття і дав ногам знати.

Чоловік вивів цапа із води на берег, а вбрання нема. Що було робити? Дочекався вечора і в сутінку голий поплентався додому.

Мартин пішов до пана. Той дав-таки йому торбу золота, Мартин поділився з бідним селянином, над яким позбиткувався із панської волі. А потім повернувся до своїх дітей, і вже вони довго не мали біди.

Коваль попом

В однім селі не було ксьондза.

Зійшлася рада до війта радитися, кого б обрати за попа. От і вирішили: треба брати гарбуза, тягнути його через село, де урветься гарбузиння, на чиє обійстя покотиться гарбуз, той буде попом.

Взяли вони на другий день гарбуз і тягнуть. Той гарбуз урвався коло коваля і покотився на його двір. Приходять тоді вони до коваля та й кажуть:

— Ти будеш попом.

А той їм:

— Я не буду. Я не вмію читати, то як я буду попом.

— Але мусиш.

Сперечався він, не хотів-таки бути. Але довелося. Став він попом. Кажуть люди:

— Ну, тепер би тягнути, щоб дяка обрати.

Обрали й дяка. Приходить дяк до того коваля, — а було це в суботу, — та й каже:

— Як ми будемо завтра відправляти, коли ми не знаємо?

Каже тоді коваль до нього:

— Йди поназбирай різного зілля ниньки, бо завтра буде служба Божа.

Пішов той дяк, назбирав зілля, квіток різних, що є тільки, і приносить до коваля. Коваль каже:

— На ж тобі решето, насип повне і віднеси до церкви, а завтра як прийдеш відправляти, я вийду з тим решетом та й скажу: «Єдна-а дєра, друга-а-а дєра, третя-а-а дєра!» А ти скажеш: «Так, як було все-е!»

Прийшли вони в неділю до церкви відправляти, вийшов коваль з тим решетом та й починає правити:

– Єдна дєра, друга дєра, третя дєра-аа…

А дяк відзивається:

— Так, як було все-е-е.

Та й вже по відправі.

Настала друга неділя, було казання. Люди посходилися слухати, як він буде казання казати. Виліз він на казальницю та й говорить:

— Ото видите, то є так: як посіяв один чоловік конопельку-мученицю, як стала вона рости, стали її тоді за чуприну тягти. А як баби не мають милосердя, то дуже над нею збиткуються, а то є великий гріх. Сушать її, мочать її і дуже збиткуються. А як її вимочать, тоді беруть на терницю і мечиком б'ють по ній. А вона в них проситься, а вони таки не хочуть їй попустити. Ото бачите, як Ісуса Христа мучили: він просився, а вони не хотіли попустити йому. То щоб ніколи не сіяли конопель, не мучили, бо то гріх великий. Купляйте собі полотна в місті.

Ну, от по тій відправі повиходили люди з церкви. Чоловікам дуже сподобалося те казання, а баби прогнівалися, що їм ксьондз заказав коноплі сіяти. Баби кажуть:

— Ми не хочемо такого ксьондза. Будем подавати до біскупа, аби він прийшов такого попа скинути.

Подали вони до біскупа, приїхав біскуп. Але той коваль дав йому сто рублів, аби той не скинув з ксьондза. Як біскуп взяв