Читати книгу - "20 000 льє під водою"

з морських водоростей, так званих порфір і лоуренсій. Пили ми чисту воду, додаючи в неї по декілька крапель настоянки, приготовленої так, як це роблять на Камчатці — із водоростей, що відомі як родименії лапаті.

Спочатку капітан Немо їв мовчки. Згодом, наситившись, звернувся до мене:

— Пане Аронаксе, я прекрасно розумію, що, отримавши моє запрошення на полювання в острівних лісах, ви подумали, що я непослідовний і непринциповий. Коли ж ви дізналися, що це підводні ліси, то записали мене до когорти божевільних. Проте я раджу вам ніколи не робити квапливих висновків про людей.

— Але капітане, повірте…

— Вислухайте мене до кінця і лише після цього вирішуйте, чи доцільно звинувачувати мене в непослідовності та божевіллі.

— Вибачте. Я вас слухаю.

— Пане професоре, ви, безумовно, знаєте, що людина може перебувати під водою, маючи необхідний запас повітря при собі. Виконуючи підводні роботи, водолаз, одягнений у водонепроникний костюм, із захисним шоломом на голові, отримує повітря через спеціальний шланг, з'єднаний з насосом, який подає повітря з балона.

— Ви говорите про скафандри, водонепроникні костюми для занурення під воду, — здогадався я.

— Так, це скафандри! Але людина, одягнена у скафандр, обмежена у своїх діях. Вона прив'язана гумовим повітропроводом до його джерела, як пес ланцюгом до своєї буди. Повірте, якщо нас так само прикувати до «Наутилуса», то ми б недалеко помандрували від нього.

— А хіба є спосіб, який дасть змогу уникнути скутості?

— Є. Я перевіряв його особисто безліч разів.

Я був надто здивований, щоб якось реагувати, тому лише благав усім своїм виглядом: «Розповідайте далі!» Тож капітан Немо продовжував:

— Користуючись приладом Рукейроля — Денейруза, який розробив ваш співвітчизник, а я удосконалив відповідно до своїх потреб, ви можете без будь-якої загрози для здоров'я зануритися у середовище з абсолютно іншими фізіологічними умовами. Цей прилад фактично є балоном з товстого листового заліза, в який під тиском п'ятдесят атмосфер нагнітається повітря. Такий балон кріпиться на спині водолаза, як солдатський рюкзак. У верхній частині балона міститься щось на зразок ковальських міхів, що й регулюють тиск повітря, підтримуючи його на потрібному рівні. Вам, мабуть, цікаво, як я удосконалив прилад Рукейроля… Так от, у приладі, який я взяв за основу, дві гумові трубки з'єднують балон зі спеціальною маскою, яку водолаз надягає на обличчя; при цьому одна трубка призначена для вдихання свіжого повітря, а друга — для видихання відпрацьованого повітря; залежно від потреби, водолаз натискає язиком клапан відповідної трубки. Такий метод непридатний для використання на дні моря під значним тиском верхніх шарів води. Тому мені доводиться одягати на голову мідний шолом з двома трубками — для вдихання і видихання.

— Чудово, капітане Немо! Але й це не є універсальним способом, адже запас повітря швидко вичерпується, а коли відсоток кисню у ньому впаде до п'ятнадцяти, воно стає непридатним для дихання.

— Приємно мати за співрозмовника таку освічену людину, як ви, професоре, — сказав капітан Немо. — Але не забувайте, що насоси «Наутилуса» нагнітають повітря у балон під великим тиском, для водолаза ж це означає, що він буде забезпечений киснем упродовж дев'яти-десяти годин.

— Тепер все зрозуміло, — відповів я. — Та ще мені цікаво, яким чином, капітане, ви освітлюєте собі шлях на дні океану?

— Апаратом Румкорфа, пане Аронаксе. Отже, водолаз на спині закріплює балон зі стисненим повітрям, а на пояс прив'язує цей апарат. Він складається з елемента Бунзена, який я заряджаю не двохромистим калієм, як прийнято, а натрієм. Індукційна котушка вбирає в себе електричний струм і направляє його до ліхтаря, що має особливу конструкцію. Цей ліхтар складається зі змієподібної скляної трубки, наповненої вуглекислим газом. Коли апарат виробляє електричний струм, газ світиться досить яскраво. Як бачите, я вільно дихаю і бачу усе, що мене оточує під водою.

— На усі мої заперечення ви, капітане Немо, відповідаєте настільки вичерпно, що я не смію більше сумніватися щодо надійності і відповідності своєму призначенню апаратів Рукейроля та Румкорфа. Та все ж я сподіваюся на реванш, тому ризикну запитати вас про рушниці, з якими ми маємо вирушити на підводне полювання.

— Ще не час для реваншу. Я ж мав на увазі не вогнепальну зброю.

— Отже, рушниці стріляють стиснутим повітрям?

— Ну звичайно! Я ж не можу виготовляти порох на своєму судні, не маючи ні селітри, ні сірки, ні вугілля! Якщо ви не передумали, пане Аронаксе, то самі переконаєтеся, що підводні мисливці ощадливо витрачають кисень і кулі.

— Мені все ж здається, що за умов напівтьми, яка панує на дні океану, і надзвичайної щільності водного середовища кулі мають мало шансів влучити у ціль з великої відстані, а тим паче вони не можуть бути смертоносними.

— Навпаки, шановний! Кожен постріл з такої зброї несе смерть. Навіть якщо куля лише зачепить тварину, жертва впаде немов уражена блискавкою.

— А чому?

— Тому що ці рушниці заряджені не звичайними кулями, а снарядом, винайденим австрійським хіміком Леніброком. Я маю багато таких снарядів, їх вистачить надовго, просто повірте в це.

— Не маю жодних підстав не вірити вам, капітане Немо, — промовив я і поцікавився: — А що це за снаряд?

— Це скляні капсули у сталевій оболонці з важким дном зі свинцю, — справжні лейденські банки в мініатюрі! Вони несуть у собі електричний заряд високої напруги. За найменшого поштовху вони розряджаються — і тварина, навіть наймасивніша, падає замертво.

— Вивішую білий прапор! — відповів я, встаючи з-за столу. — Тепер я впевнений у безпечності й успішності полювання, мені бракує лише водолазного костюма і рушниці, ютовий супроводжувати вас хоч на край світу!

Капітан Немо здавався задоволеним, хоч і жодним чином не виказав цього. Він повів мене на корму «Наутилуса». Проходячи повз кімнату Конселя і Неда, я гукнув їх, і вони відразу приєдналися до нас. Ми увійшли в камеру, де на нас чекали водонепроникні костюми для підводної прогулянки.

Розділ шістнадцятий

Прогулянка підводною рівниною

Камера розміщувалася поруч з машинним відділенням і слугувала одночасно арсеналом та гардеробною «Наутилуса». На стінах висіло близько дюжини гумових скафандрів.

Побачивши скафандри, Нед Ленд з порога запротестував:

— Навіщо? Я не вдягатиму цього!

— У такому випадку, Неде, тобі доведеться відмовитися від полювання, адже острів Креспо — підводний, — сказав я.

— Ну і нехай! — відповів гарпунер, розчарований через те, що мрія поласувати свіжим м'ясом залишиться лише мрією. — І ви хочете сказати, що начепите на себе цей маскарадний костюм?

— Доведеться це зробити, Неде!

— Як собі хочете, — мовив канадець, знизуючи плечима, — але я за власною волею у таке обмундирування не