Читати книгу - "Том 2"

головах таких великих.

Ще ж говорять: тії дурні Як допхалися до моря І побачили, що небо В хвилях синіх одбивалось,

То й подумали на море,

Що то небо,— і сунули Хутко, мавши віру в бога;

Там усі і потопились.

А ведмедів, що зостались, Чоловік тепера нищить,

І щороку менше й менше Зостається їх по горах.

«Так одні,— старий промовив,— Другим місце одступають,

А як наші люди згинуть,— Панство карликів настане,

Тих людців лукавих, мудрих, Що тепер живуть у горах,

Золоті багаті руди Все копають та збирають:

Як вони з гір виставляють Хитрі голови маленькі,—

Сам при місяці я бачив,—

Шах мене брав за прийдешність!

Влада грошей і дрібноти!

Ох, боюсь, що наші внуки,

Мов ті велети дурнії,

В небо-море повтікають!»

XIII

Між горами в чорній балці Озеро, вода глибока.

З неба смутно поглядають Бліді зорі. Ніч і тиша.

Ніч і тиша. Плескіт весел.

З тихим плеском, таємничо Плине човник. Замість діда Перевозять нас дівчата.

Зручно правлять. У темноті Часом блискають при зорях їхні дужі, голі руки І великі сині очі.

Край мене сидить Ласкаро,

Як і перш, блідий, мовчазний. Жах пройняв мене,— я здумаві Чи один він тільки мертвий?

Може, я і сам вже мертвий,

І пливу тепер під землю З марищами поруч себе У холодне царство смерті?

Може, озеро — то темні Хвилі Стіксу? * Прозерпіна *

По мене замість Харона,

Може, сих служниць послала?

Ні, я знаю, ще не вмер я,

Ще не згас — в душі у мене Ще горить, палає, грає Полум’я життя живеє.

Сі дівчата, що веслують І зручненько правлять, часом Бризкають водою в мене,

І сміються, і пустують —

Сі дівки здорові, свіжі,

Се не марища непевні,

Не кошачі душі з пекла,

Не служниці Прозерпіни!

Щоб допевнитися добре,

Що вони не з того світу,

Що я сам живу і чую,

Я себе запевнив ділом,

Притулив уста хутенько До тих ямочок на щоках,

І я зважив зараз в думці:

Як цілую, то живу!

А на березі іще раз Цілував дівчаток любих;

Бо вони за переправу Тільки сю приймали плату.

XIV

В сяйві-золоті сміються Фіалковії узгір’я,

А на пригорі сільце,

Мов гніздечко, чепурнеє.

Видряпавсь туди я — бачу,

Що старі всі полетіли,

А зосталась дома тільки Молодь, що літать не вміє.

Гарні хлопчики й дівчатка, Всі закутані в червоні Й білі хусточки вовняні,

Всі вони в весілля грались.

Я грання не перебив їм,

Бачив, як той закоханець, Князь-пацюк ', став на коліна Перед кицькою-княжною.

Бідний князь! До шлюбу стане З кралею. Мурчить суворо, Укусила, потім з’їла;

Миш сконала, гра пропала.

Цілий день сливе пробув я З дітьми, з ними розмовляв я Дуже щиро. Знать хотіли Діти, хто я й чим займаюсь?

«Друзі,— мовив я,— німецька Та земля, де я вродився;

Там багато є ведмедів,

Отже, я собі мисливець.

Облупив я не одного З тих ведмедів, так за тее ж Шарпали-таки не мало І мене ведмежі кігті.

Ті невилизані дурні,

Що я з ними битись мусив В себе в милім ріднім краю, Хутко вже мені обридли.

І сюди помандрував я Звіра кращого шукати;

Хочу спробувати сили На великім Атта Тролі.

Отакий сперечник славний Варт мене. Ох, в ріднім краю Часом я з такими бився,

Що й за перемогу сором!..»

Як прощавсь я, танцювали Всі малі навколо мене І співали в тому крузі: «Girofflino, girofflette!» 10

І, хизуючись, до мене Уклонилась наймолодша Двічі, тричі, штири рази І тоненько заспівала:

«Короля коли зустріну,

Я йому вклонюся двічі,

Як зустріну королеву,

То вклонюся їй аж тричі.

Як же шлях мені заступить Чорт з рогами, то вклонюся Двічі, тричі, штири рази... «Girofflino, girofflette!»

«Girofflino, girofflette! > — Залунав гурток, химерно Вирував навколо мене їх танок, бриніли співи.

Як зійшов я у долину,

Здалека лунало мило,

Мов пташине щебетання: «Girofflino, girofflette!»

XV

Величезні кручі, скелі,

Скрізь потріскані, побиті, Дивляться, немов потвори,

З давніх-давен скам’янілі.

Дивно! сиві хмари в’ються Понад ними, наче тіні,

Мов бліді наслідування Тих фігур камінних диких.

Здалека потік лютує,

Вітер виє між горами!

Гучний гомін, невмолимий І фатальний, наче розпач.

Скрізь непевна самотина! Чорна галич посідала На кривих старих ялинах, Важко б’є слабкими крильми,

Поруч мене йде Ласкаро, Мовчазний, блідий; та й сам я Був, неначе божевілля,

Рядом з смертею лихою.

Бридка, дика то містина, Повне, проклята! Здається, Кров я бачу на корінні Там, під деревом струхлілим.

У тіні стоїть хатина,

Вросла в землю, соромлива, Наче з боязким благанням Дивиться убога стріха.

Люди, що у тій хатині, То наготи, то зостанки Племені *, що у темноті Доживає вік злиденно.

В серці басків ще і досі Не зникає обридливість До каготів. Темний спадок Давніх темних часів віри.

У Баньєрському * соборі Є маленька хвіртка в гратах; Паламар казав,— ті двері Зроблені задля каготів.

Бо вони колись не сміли Входить в інші двері в церкву, А скрадались потихеньку В божий дім на бічні двері.

Там на низькому ослоні Осторонь кагот молився,

Мов заражений, окроме, Одрізнившись від громади.

Та свічки церковпі ясно Й весело тоді горіли,

Світло теє розганяло Марища віків середпіх.

Надворі зоставсь Ласкаро,

Я ж зайшов у низьку хату До кагота. І подав я Руку братові, як друг.

Я поцілував дитину,

Що, до грудей його жінки Причепившись, жадно ссала, Павуком слабим здавалась.

XVI

Глянути на те верхів’я Здалека,— воно сіяє,

Наче в злоті, в кармазині,

Гордо в сонячнім промінні.

Але зблизька геть зникає Та краса,— так і при інших Всіх земних дивах буває — Дурять нас ефекти світла.

Зблизька злото й кармазини — Ах! то тільки марний сніг! Марний сніг,— журливо, тихо Нудиться він в самотині.

Ставши там вгорі, почув я, Як рипів той сніг нещасний І байдужим, зимним вітром Скаржився на білі злидні.

Він зітхав: «Ох, як тут довго Лізе час у цій пустині!

Сі години безконечні!

Кожна з них замерзла вічність.

Ох, я бідний сніг! Якби ж то Міг я геть з сього верхів’я На долину тую впасти,

На долину, вкриту квітомі

Я б розлився там потоком, Дівчина з села найкраща З усміхом собі вмивала б Личко хвилею моєю.

Так! і, може б, я поплинув Аж у море, там я став би Перлою, тоді я міг би Буть оздобою в короні!»

Я почув ту