Читати книгу - "Механічний апельсин"

хлопче. Знаю, що ти накоїв, розбивши серце своїм бідолашним, багатостраждальним батькам. Отже, повернувся, еге ж? Повернувся, щоб знову зробити їхнє життя пеклом, так? Тільки через мій труп, чуєш?! Адже я для них тепер як рідний син, а не просто пожилець.

Якби не моє раздражєніє і почуття нудоти, то я б, братва, голосно рассмєялся, бо цей хрєн, на вигляд такого самого віку, що й мої те і ем, спробував своєю «синівською» рукою обняти мою заплакану матір!

— Гаразд! — кинув я, відчуваючи, що ось-ось і сам захлипаю. — Годі! Даю тобі п’ять мінут, щоб ти звільнив мою кімнату від своїх дєрьмових вєщєй.

Я рушив до кімнати, хоча Джо й спробував якось незграбно мене перепинити. Коли я відчинив двері, в мене урвалося серце: я побачив, що це кімната-гімната вже не моя, братики. Всі вимпели зі стін позникали, натомість той жлоб поначіплював фотографій боксерів, а також усієї збірної команди, де всі сиділи, самовдоволено позгортавши на грудях руки, а перед ними стояв сріблястий щит. Помітив я й інші пропажі. Зник стереопрогравач і шафа для платівок, так само, як і моя замкнена заповітна скринька, де зберігалися пляшки, «зіллячко» й два блискучі чисті шприци.

— Не обійшлося без чиїхось вонючіх лап! — закричав я. — Що ти зробив з моїми особистими вєщамі, ти, гидкий вискрєбиш? Хоч я звертався до Джо, відповів мені батько:

— Все забрала поліція, синку. Розумієш, тепер новий порядок відшкодування збитків потерпілим.

Як на мене, це було дуже суворо, щоб не сказати жорстоко, але я враз відчув такий страшний біль у голівері, а в роті мені так пересохло, що довелося якомога швидше ковтнути молока з пляшки на столі.

— Бридкі, свинячі манери! — зауважив на це Джо.

— Але ж вона померла! — обурився я. — Вона померла!

— Лишилися коти, синку, — сумно пояснив батько. — Про них не було кому дбати, адже заповіту не зосталося. Потрібно було найняти людину, яка б їх годувала. Отож поліція продала твої речі, одяг і таке інше, щоб було на що доглядати котів. Такий закон, синку. А втім, ти не з тих, хто його дотримується.

Я мусив сісти. Той Джо відразу фиркнув:

— Спершу спитай дозволу, а тоді сідай, невиховане порося! Я бистро обернувся й кинув йому:

— Стули свою брудну жирну пащеку, ти!

І вмить відчув нудоту. Довелося, дбаючи про здоров’я, повестися розумніше, навіть вдати усмішку.

— Гаразд, — сказав я, — це моя кімната, і ніхто не стане цього заперечувати. І це мій дім. То що ви мені запропонуєте, любі те і ем?

Обоє дивилися так само похмуро, а мати наморщила мокре від сліз ліцо й наче аж дрижаки хапала.

— Все це треба обміркувати, синку, — зрештою озвався батько. — Ми ж бо не можемо прогнати Джо, не можемо просто взяти й виставити його за двері, адже так? Джо працює тут за дворічним контрактом, і ми з ним уклали угоду, правда, Джо? Я хочу сказати, синку, ми думали, що ти будеш у в’язниці ще довго, а ця кімната стояла порожня.

По татусевому ліцу було видно, як йому соромно. Я лише посміхнувся й промовив:

— Я вже віжу. Ви звикли до спокою і до зайвих бабок. Ось у чому річ. А ваш син — це самі прикрощі.

І тут, братики, — хто не вірить, хай поцілує мене в гузно, — я заплакав, так мені стало шкода себе.

— Розумієш, синку, — сказав батько, — Джо вже віддав нам гроші за наступний місяць. Тобто, хоч би що ми вирішили, вимагати, щоб він забрався геть, ми не можемо. Правда, Джо?

— Я звик думати про вас двох як про своїх батька й матір, — відповів той Джо. — То хіба сумління дозволить мені піти тепер і залишити вас на ласку оцього малого чудиська, що перестало бути справжнім сином?! Зараз він плаче, але все це — хитрощі й прикидання. Виженіть його, хай знайде собі кімнату десь-інде. Хай зрозуміє свої помилки і те, що такий поганий хлопець не заслуговує на таких добрих батька й матір, як ви.

— Ну гаразд, — сказав я і, все ще зі сльозами на очах, підвівся. — Тепер я розумію, що й до чого. Нікому я не потрібен, ніхто мене не любить. Я стільки вистраждав, а всім здається, що цього замало. Я бачу.

— Ти примушував страждати інших, — відрубав той Джо. — І тепер тобі залишилося тільки одне: постраждати як слід самому. Ми збиралися тут вечорами за сімейним столом, і мені все розповіли про твої вчинки. Я був просто приголомшений. Часто мені від тих історій ставало аж погано.

— Як би мені хотілося, — зітхнув я, — повернутись назад до тюрми! До доброго старого Держв’язу… Зараз я вшиюсь. І ви ніколи вже мене не побачите. Я сам влаштую свою жізнь, красненько вам дякую. Хай це буде на вашій совісті.

— Не треба все це так сприймати, синку, — пробелькотів татусь, а матуся захлипала: «У-ю-юйІ» — і потворно скривила ліцо.

А той Джо обійняв її і почав гладити та заспокоювати, як безумний. Похитуючись, я почалапав до дверей і забрався геть, залишивши їх на самоті з тяжким гріхом, братики.

І пішов я, братва, вулицею, куди глаза світять, і перехожі здивовано витріщались на мою вечірню одєжду. Того паскудного зимового ранку було холодно, я весь тремтів і мріяв утекти світ за очі, щоб не думати про всі ці вєщі. Автобусом я доїхав до Центру, а тоді повернувся пішки назад до Тейлор-плейс. Тут була крамниця грамплатівок «Мелодія», куди я колись учащав, братики. В крамниці начебто нічого не змінилось. Я ввійшов, сподіваючись побачити Енді, голомозого, худющого, люб’язного маленького чєловєка, в якого я в давні добрі часи купував платівки. Однак Енді там уже не було, братики. В крамниці стояв вереск і писк запелюшників (цебто підлітків) — мальчіков та ципок, які слухали жахливі поп-пісні, ще й витанцьовували під них, а чувак за прилавком, сам учорашній запелюшник, клацав пальцями й смєялся, як безумний. Я підійшов до нього, дочекався, поки він зволить звернути на мене увагу, й сказав:

— Я б хотів послухати Моцарта, номер сорок.

Не знаю навіть, чому саме це мені так запам’яталося.

— Що сорок, друже? — перепитав продавець.

— Симфонію, — пояснив я. — Симфонію номер сорок соль-мінор.