Читати книгу - "Галапагос"

class="p1">— Ну, ви в цьому не винні,- відповів Уейт.

— Ні, звичайно.

— А перед тим я був інженером по вітряках. Мене захоплювала божевільна ідея, що навколо нас вирує чиста, вільна енергія. Вам ця ідея теж здається божевільною?

- Ідея чудова. Ми з чоловіком теж про це говорили.

— Енергетичні й електричні компанії мене ненавиділи, — провадив Уейт. — Як і нафтові королі, вугільні магнати, верховоди атомної енергетики.

— Як на мене, вони мали на це підстави, — зауважила Мері.

— Що ж, тепер їм нема чого турбуватися, — сказав він. — Після смерті дружини я закрив свою фірму і відтоді блукаю по світу. Не знаю навіть, чого шукаю. І дуже сумніваюся, чи варто щось знаходити. Я певен тільки одного: що ніколи вже не зможу нікого покохати.

— Так багато за це заплатити світові?! — вигукнула вона.

— Якби я коли-небудь когось покохав, — промовив він, — то це була б уже не така дурненька, гарненька юна лялька, яких, здається, шукають здебільшого нинішні чоловіки. Я б такої не зніс.

— Либонь, ви маєте рацію, — погодилась Мері.

— Мене пестили, — вів далі він.

— Гадаю, ви на це заслуговували.

- І тепер я себе запитую: що принадного в грошах? Думаю, ваш чоловік був такий самий добрий, якою була моя жінка.

— Він справді був дуже добра людина, — підтвердила вона. — І прекрасний чоловік.

— Тож ви, певно, теж ставите таке саме запитання: яка користь із грошей для самотньої людини? Приміром, ви маєте мільйон доларів…

— Господи! — вигукнула вона. — Ніякого мільйона я не маю.

— Гаразд, сто тисяч доларів. Тоді…

— Це вже трохи ближче до істини, — сказала Мері.

— Тепер це — просто дрібниці, чи не так? Хіба можна купити за них щастя?

— Ну, хіба якийсь рівень комфорту, — відповіла вона.

— Гарний будинок ви маєте, я так собі мислю.

— Цілком гарний, — кивнула вона головою.

- І машину чи, може, й дві-три, і таке інше, — розвивав він свої міркування.

— Машину одну, — уточнила Мері.

— Б'юсь об заклад, це «мерседес».

— Ні, джип.

- І, мабуть, маєте якісь цінні папери, як я? — допитувався Уейт.

— У Роєвій компанії для акціонерів передбачено преміальну систему, — сказала вона.

— О, звісно! І страхову систему, й пенсійну, й такі інші атрибути, що являють собою мрію середніх верств населення про забезпеченість.

— Ми обоє працювали, — мовила Мері. - І обоє робили внески.

— Я теж не одружувався б із неробою, — сказав він. — Моя дружина працювала в телефонній компанії. Після її смерті всі види грошової допомоги, які їй належали, склали разом просто якусь мізерію. Я трохи не заплакав, як одержав ті гроші. Просто вони ще раз нагадали мені, яким пустим стало моє життя… Та ще її скринька з усіма отими каблучками, брошками та намистами, які я надарував їй за стільки років. А дітей немає, щоб передати їх…

— Ми теж не мали дітей, — зітхнула Мері.

— Здається, у нас із вами багато спільного, — промовив Уейт. — То кому ж ви залишите свої коштовності?

— О, їх у мене не так багато! — відповіла вона. — Мабуть, єдина дорогоцінна річ — це низка перлин із діамантовим фермуаром, яку мені заповіла Роєва мати. Я так рідко ношу коштовності, що навіть про ці перли згадала аж тепер.

— Сподіваюся, вони застрахованії, - сказав він.

31

Як же люди полюбляли базікати в ті давні часи! Цілісінький день тільки й чути було їхні балачки. А дехто не вгавав навіть уві сні. Мій батько уві сні теж часто розмовляв, особливо після того, як мати оголосила нам бойкот. Я спав на канапі, і серед ночі, коли вдома нікого, крім нас, не було, раптом чую, як він у спальні заводить: «Бла-бла-бла…» Потім якийсь час спить тихо, а тоді знову:

«Бла-бла-бла…»

А коли я вже служив у морській піхоті, й згодом, як жив у Швеції, іноді мене розтуркували серед ночі, щоб я не бубонів уві сні. Я зовсім нічого не пам'ятав з того свого базікання, навіть розпитував людей, і завжди це була для мене несподіванка. Що являли собою здебільшого оті «бла-бла-бла» вдень і вночі, як не якісь безглузді, непрохані сигнали нашого безглуздо великого і спраглого до дії мозку?

І не було змоги якось відключити його! Мали ми для нього робочу чи ні, він весь час собі крутився! Та ще й з яким гуркотом! О Боже, з яким гуркотом!..

Коли я ще був живий, багато хлопців та дівчат у Сполучених Штатах, гуляючи міськими вулицями, не розлучалися з транзисторними радіоприймачами чи магнітофонами. Вони вивергали таку гучну музику, що вона заглушила б навіть грім. Ті транзистори люди називали «пекельними машинками». Бачте, мільйон років тому їм мало було таких пекельних машинок у своїх головах!

Навіть тепер, коли минуло стільки часу, я все ще лютую, згадуючи недобрим словом природний розвиток еволюції. Він призвів до виникнення такого безглуздя, як великий мозок, що мільйон років тому приносив лише руйнацію та бентежність. Коли б він хоч казав правду, то я ще бачив би сенс у тому, що його має кожен. Але ж мозок тільки те й робив, що брехав! Погляньте, як брехав Джеймс Уейт, розмовляючи з Мері Хепберн!

Аж ось до коктейль-бару повернувся 'Зігфрід фон Кляйст. Щойно він був свідком розстрілу Дзендзі Хірогуті та Ендрю Макінтоша. Якби його великий мозок був знаряддям правди, то він видав би Мері й 'Уейту інформацію, на яку вони, безперечно, мали право і яка б їм вельми знадобилася, коли б вони прагнули вижити, а саме: що він, Зігфрід фон Кляйст, зазнав перших приступів хвороби мозку, що двох пожильців готелю щойно застрелено, що натовп надворі не довго вже можна буде стримувати, що готель відрізано від решти світу і таке інше.

Але ж ні. Він зберігав безтурботний вигляд. Не хотів, бачте, щоб його четверо ще живих пожильців упали в паніку. Тож вони так і не дізнаються, що сталося з Дзендзі Хірогуті та Ендрю Макінтошем. До речі, не довідаються вони й про новину, повідомлену приблизно годиною раніше, а саме: що Перу оголосило Еквадору війну. Не знатиме цього й капітан. Коли перуанські ракети влучатимуть у цілі в районі Гуаякіля, ці двоє повірять байці капітана, в яку твердо вірив його великий мозок, не дуже прагнучи казати правду, а саме: що на них падає метеоритний дощ.

І, коли когось на Санта-Росалії цікавитиме, чому його чи її предки тут опинились, — а така зацікавленість остаточно зникне десь аж через три тисячі років, — то відповідь буде така: вони втекли з материка через метеоритний дощ.

Сказав «Мандаракс»:

Щаслива та нація, яка не має