Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 3"

що ви? – знітився водій. – Довеземо, чесне комсомольське.

– Годі! – крикнув Янек, бо хоч бак був уже повний, солдат цього не помітив, а Віхура помпував далі, і бензин лився через край.

– Що він сказав? – допитувалася Гонората.

– Сказав, що неодмінно довезе, – відповів Густлік.

Із кузова другого ваговоза виглянув заспаний довгов'язий француз і протер очі, гадаючи, що це сон. Врешті стрибнув на землю і доторкнувся до Віхури, який стояв найближче:

– Добрий день, це ви?

– Ми, – відповів капрал. – Не в той бік вас везуть, що ви хотіли.

– О-ля-ля, ото біда, адже нам на Париж! Французи засмутилися, що мимоволі подовжили свій шлях додому. Поспіхом одв'язали візок і відкотили вбік.

– Попробуйте, – почастував їх Лажевський, простягаючи кухоль з пивом, який терпляче тримав у руці.

– Добре, – сказав довгов'язий, жадібно відпивши половину.

– Візьми оце собі на дорогу. – Магнето подав йому відібраний у німця пістолет.

– Ні! Ніколи! Ми не солдати. Хай живе мир! – відмовився сміючись довгов'язий.

– У дорогу! – вигукнув Кос.

– Гаразд! – кивнув Лажевський.

Водночас застугоніли всі мотори. Екіпаж танка й мотоциклісти зайняли свої місця. Лише Густлік ще стояв біля радянського ваговоза, розмовляв про щось з Гоноратою, яка сиділа в кабіні. Довго тиснули одне одному руки і врешті сором'язливо поцілувалися.

Радянські ваговози рушили на схід, а мотоцикли й танк у інший бік – на південь.

Троє французів ще стояли біля свого візка. Жартували й голосно сміялися. Потім довгов'язий показав рукою на захід, потяг візка. Його товариші гальмували, тримаючи за задні колеса.

Ще хвилину постояли, а потім, видно, погодивши всі питання, рушили вниз до містечка. Візок,'хоч його й стримували, з'їжджав щораз швидше саме туди, де на металевій вивісці видніли позолочені літери «ВіегзіиЬе».

У кабіні ваговоза, навантаженого боєприпасами, якщо не брати до уваги гуркоту мотора, довгенько стояла тиша. Русявий радянський водій не обзивався ані словом до Гонорати. Позирали одне на одного: вона трохи лякливо, а хлопець думав, з чого б почати розмову. Врешті зважився.

– Гарна погода, – сказав.

– Не така я вже там і гарна, але поговорити можу, – відповіла дівчина.

Знову хвилину тривала ніякова мовчанка. На цей раз наважилася Гонората – показала крізь шибку:

– Квіточки.

– Любиш квітки? – зрадів солдат і загальмував. Вилазячи з кабіни, водій помітив, що Гонората перехрестила його.

– Ти що це?

– У селі казали, що більшовик не страшний, як його перехрестиш.

Водій весело засміявся, зірвав у рові кілька блакитних братків і подав дівчині.

– А в нас кажуть: полька не страшна, коли їй квітку подаруєш…

Зненацька з-за повороту виринуло кілька мотоциклів, їхали швидко. Сонце блиснуло на кулеметних дулах.

– Лягай! – водій смикнув Гонорату за руку.

Сам узяв автомата, відтяг затвора, але, пізнавши, що це свої, поклав зброю. Проте звелів Гонораті не показуватись і зачинив дверцята кабіни.

Мотоциклісти загальмували, і взводний, який їхав попереду, запитав:

– На Шпандау правильно їдемо?

– Правильно.

– Польський танк 102 бачили? – дзвінким голосом гукнув молоденький солдат із причепа, дуже схожий на дівчину.

– П'ять хвилин тому попрощалися. Разом пальним заправлялись. Мотоцикли там теж були.

– А командир який? – занепокоєно питав взводний.

– Нормальний, тільки в нього ось тут, – показав на рукав, – як у генерала.

– Спасибі.

Потиснули один одному руки, росіянин сів у кабіну, і ваговоз поїхав далі.

– В кабіні у цього росіянина була якась дівчина, – сказав сержант Шавелло, злазячи з мотоцикла.

– Але він не впізнав, подумав, що я хлопець! – раділа Маруся. – Зараз доженемо «Рудого».

– Далі не поїду! – несподівано рішуче заявив взводний.

– Чому?

– До дідька на роги, але не туди. Як піймає підпрапорщик Магнето, що зійшов з дороги…

– Має слушність, – підтвердив Шавелло…

– Тоді ходімо, – поквапила Маруся.

– А поцілунок? – нагадав взводний. – Такий не годиться, – запротестував, бо Вогник послала йому поцілунок рукою.

– Як довіз, так і цілую.

Хорунжий Зубрик і Юзеф Шавелло теж стояли вже готові в дорогу. Всі четверо рушили вперед. Сержант, дарма що трохи накульгував, ішов так швидко, що фельдшер мусив бігти підтюпцем, аби не відстати. Молодий Шавелло оглядався на хорунжого і, буцімто чекаючи на нього, крадькома зривав придорожні братки.

Одне діло на колесах, а інше – ногами дорогу міряти. Кожен кілометр для піхотинця в десять або й більше разів довший. Вже добряче потомилися, поки побачили містечко. Коли підійшли до заправної колонки, із шланга ще капав бензин у підставлене відро, але навколо не було ані душі.

– Тільки-но поїхали! – засмутилась Маруся.

– Якщо обминути місто й вийти на дорогу, може, хтось підвезе, – голосно роздумував Костянтин.

– Через місто швидше, – сказала Вогник.

– Без потреби краще між будинками не вештатися.

– Немов людей нема, така тиша, – обізвався Юзек. Хлопець ховав свої братки – соромився дарувати.

Врешті зважився, простиг з-за спини руку – аж раптом одсмикнув її назад і стрибнув за помпу, бо в цю мить знизу долинув приглушений пістолетний постріл, потім ще два, один за одним.

Сержант і собі присів біля Юзека. Фельдшер одбіг кілька кроків під захист мурованого гаража, Маруся стала навколішки за бензоколонкою.

Раптом звідти, де пролунали постріли, щось заторохтіло – спершу тихо, потім чимраз дужче, і з бічної вулички виїхав на головну візок і вдарив у вітрину. Задзвеніло вибите скло, потім усе стихло.

– Біжімо? – спитав Зубрик.

– Авжеж, – відповів Шавелло й наказав: – Юзю, йтимеш праворуч і забезпечуватимеш лівий фланг, а панночка Маруся правий.

Рушили втрьох вулицею, тримаючи зброю напоготові.

Фельдшер, який пропонував тікати в інший бік, на мить завагався, але потім витяг пістолета і теж помчав серединою вулиці.

Вогник перша побачила вбитих і показала їх товаришам. Короткими перебіжками перебралися до них і зупинились навпроти пивниці. Маруся й Шавелло, притиснувшись до заглибини в стіні, стежили за вікнами. Прикривали одне одного й заразом Зубрика, який, нахилившись над постріляними, по черзі оглядав їх – чи всі троє справді мертві.

Раптом Юзек підкинув автомата, пустив коротку чергу вгору. З вікна в мансарді випав чорний німецький автомат і, вищербивши шмат черепиці, впав на вулицю. Вдарив об бруківку біля самого Зубрика, але на цей раз фельдшер не злякався, а тільки відсунув од себе зброю. Через декілька секунд підвівся і голосно сказав:

– Їм нічим уже не допоможеш.

Лише тепер з вікна, з якого випав автомат, до половини вивалився чоловік і завис на підвіконні головою вниз. Фельдшер глянув на нього, на зброю біля ніг, і раптом йому стало млосно, ноги зм'якли, підігнулися.