Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 1"

– Василю, ти нікому не скажеш про кулемет? – прошепотів Кос.

– Не скажу, – так само тихо відповів поручик.

– Не кажи.

В очах сержанта, який стояв біля них в окопі, Янек бачив повагу до себе, але цього йому було мало. Хлопцеві кортіло похвалитися ще й перед другим солдатом, котрий пам'ятав його з торішньої осені, відтоді, коли Яаек у ватянці й єнотових рукавицях їхав до війська, маючи єдиний дорожній документ – клаптик газети і єдину рекомендацію – тигрові вуха, сховані в кишені па грудях. Хотілося похвалитись перед кругловидим Федором, знайомство з яким почалося бійкою; хотілося запитати, чи й тепер вважає, що йому, Янекові, нема чого бути на фронті, що його треба відіслати додому. Із-за плеча сержанта Кос виглянув туди, де окоп повертав убік.

– Куди пішов телефоніст?

Сержант не відповів. Ступив кілька кроків назад, там на дні окопу лежало щось зелене. Присів навколішки, підпив брезентову плащ-палатку. І тоді Янек побачив бліде обличчя Федора з синіми тінями під очима. Чорноусов пояснив:

– Як почали ви бити з гармати, то він висунувся на бруствер. Злазь, кажу, а він мені: «Побачу, як воює той хлопчак, що так мене стусонув». Німці відповіли вам, і його осколком уцілило прямо під серце.

Янек дивився, широко розплющивши очі, і здавалося, що він не розуміє сержантових слів.

– Як же це? – запитав.

– А так, просто.

Відчуваючи, як на очі йому набігають сльози, хлопець одвернувся.

– Капрал Кос, до машини! – наказав Василь і, проходячи повз нього в окопі, шепнув: – Витри щоки, гвардія дивиться.

Розділ XII НОВЕ ЗАВДАННЯ

В історичних книжках про битви часто пишуть, як про шахову партію, а може й ще простіше. Учень восьмого класу легко підкаже Ганнібалові:

– Пора ввести в бій слонів і послати в обхід кавалерію.

Прислухаючись до порад учнів десятого класу, Наполеон легко б виграв битву під Ватерлоо. Через кілька років після війни ми вже точно знаємо, які сили були з обох сторін і куди вони рухалися, де стояли батареї, в яких місцях поля були покраяні зрадливими ярами.

Але тоді, коли саме розгоряється битва, вона більше скидається на матч боксерів, у яких зав'язано очі. Штаби фронтів і армій приблизно знають, як рухаються дивізії противника. Безупинно працює наземна й повітряна розвідка, парашутисти приземляються з раціями в тилу ворога і стежать за його маневрами, партизани передають відомості, радіоперехоплювачі розшифровують таємниці противника. Але найпевніші висновки про підготовку наступу можна зробити з того, як діють великі військові з'єднання. Зате викрити своєчасно пересування рот і батальйонів завжди важко.

Як довідатись, чи отам, ховаючись за стіною лісу и маскуючись гуркотом батарей, не підходить до передової танкова рота, не просувається тихцем стрілецький батальйон? Хто знає, куди саме в цю мить націлюється одразу сотня дул і на яку ціль прямують ескадрильї бомбардувальників, де саме й коли буде завдано удар? Можливо, стрілки на годиннику ворожого командуючого ось-ось покажуть час, призначений для атаки, можливо, до початку її лишилися лічені хвилини чи навіть секунди. Десь у певному місці у визначений час ворог старається зосередити нищівні переважаючі сили, вдарити масою вогню й сталі, прорвати фронт оборони і вийти в тил. А тим часом десь в одному місці стискається броньований кулак, в інших місцях провадяться демонстративні атаки або ж панує тиша, якщо тишею можна назвати становище, коли над головами пролітають снаряди і по брустверу, мов кігті підступного тигра, дряпають раз у раз кулеметні черги. А одначе про таке становище у воєнних зведеннях пишуть, що на такій-то ділянці фронту нічого істотного не відбулось. І солдати кажуть, що в ці дні було тихо.

Саме така тиша після грізної ночі запанувала на лісовій висоті, де навколо танка поручика Семена зайняла оборону рота, якою командував гвардії сержант Чор-ноусов, бо командир її загинув. Попереду, за лісом,, догоряла пожежа. Вгорі гули мотори – ескадрильї бомбардувальників ішли до переправ і скидали на Віслу свій вантаж тротилу; із свистом пролітали снаряди і вибухали в тилу, блокуючи перехрестя доріг. Позаду, десь у глибині лісу, люто строчили кулемети й гуркотіли гармати. З протилежного боку порубу час від часу стріляли, автоматники й кулеметники відповідали, але в цілому було тихо.

Поснідали танкісти консервами з хлібом, запили водою. Води було мало – тільки дволітровий термос, який привезли з собою в танку. Ставало жарко й душно. Пражило серпневе сонце, проникаючи промінням крізь крони дерев аж до самої землі. Небо було бліде, задимлене, без єдиної хмарки, і хоч як палко просив увесь екіпаж, навіть Василь не міг обіцяти дощу.

У машині лишився тільки Єлень – він чергував біля гармати та перископів, а всі інші вийшли з танка і сиділи в глибокій ямі, викопаній під машиною, між гусеницями. Неквапно розмовляли між собою – то згадували вічний бій, то непокоїлись про невідому їм долю інших товаришів. Од Чорноусова тільки й знали, що інші два танки взводу управління стоять на сусідніх просіках, що вони продержались ніч, що один із них – під командуванням хорунжого Зенека, того самого, який колись у Сельцях набирав новачків до бригади, підбив бронетранспортер і підпалив німецький середній танк Т-ІV.

Було вже близько полудня, коли Янек, виглянувши з укриття, махнув товаришам рукою і, схопивши ручний кулемет, з яким він тепер ані на секунду не розлучався, прошепотів:

– Гляньте, там хтось крадеться.

Всі побачили, що по траншеї з вершини пагорба просувається щось зелене, гладке, схоже на коробку. Рів закінчився, і тепер було видно, що то солдат; у касці, з термосом за плечима, він наближався, перебігаючи від дерева до дерева.

– Гей, союзники, обережно, бо нам обід постріляєте! – крикнув сержант. – Здрастуй, Марусю.

Бійці виглядали з окопу і теж гукали:

– Здрастуй, Вогнику!

Дівчина спритно скочила в окоп, зняла із спини термос, а з шиї – автомат. Ті, що були найближче, вже рушили до неї з котелками, на ходу витягуючи ложки з-за халяв, але дівчина зупинила їх:

– Почекайте, з голоду не вмрете. Поранені тут є? Вона попрямувала до землянки, де сиділи поранені вночі автоматники. Єдиний артилерист, що вцілів з усієї гарматної обслуги, теж не захотів іти в госпіталь, хоч йому й розтрощило руку. Маруся замінила всім пораненим тимчасові пов'язки – продезинфікувала рани і швидко та зграбно забинтувала їх. Потім, коли вже закінчила, відкрутила кришку термоса й стала роздавати їжу.

– А ви, танкісти, що, не голодні? Вам теж вистачить.

Єлень, якого гукнули з танка, підвівся,