Читати книгу - "Сонячна машина"

нога то блискає бiло молочною смугою, то ховається пiд лускою. А очi телицi вогко, свiжо й iронiчно ласкаво не перестають посмiхатись.

I раптом Максовi невiдомо з чого пригадується, що в цiй каплицi вiн уперше поцiлував Сузанну. Там, бiля тої групи лесбiйок. I, вириваючись з обiймiв, Сузанна боляче вкусила його за шию. Сьогоднi їй не доведеться кусатись. I взагалi, не доведеться бiльше нi кусатись, нi…

— Ну, так от, Сузанно, справа моя дуже коротка.

Макс зупиняється, силкуючись подивитись на неї якомога простiше, сердечнiше та спокiйнiше, i, замiсть того, байдуже й недбало примружує очi.

— Нам треба рiшуче й остаточно попрощатись i розiйтись, Сузанно.

Сузанна, не перестаючи погойдуватись, так само вогко, насмiшкувато й мовчки дивиться на нього. А зi стiн, зi скульптур, з усiх бокiв одверто, настирливо, неначе в змовi з нею, лiзуть в очi йому оголенi, знеможенi, оскаженiлi, раюючi, спочиваючi тiла.

I те, що вона, Сузанна, стоїть i дивиться на них, дивиться при ньому, це особливо здiймає душним, нестерпним хвилюванням.

Макс заплющує очi. Власне, йому б треба пiдвестись, потиснути їй руку й пiти собi геть, — все сказано. Але тiло млосно, важко лежшь, i нема сил рухнути його. Вiд мовчання Сузанни серце починає глухо, холодно й важко стукатись об груди.

— Я жду вiдповiдi.. — одкинувши голову назад, iз заплющеними очима хрипко каже вiн, сам почуваючи сором од своїх дурних, нещирих i зраджуючих його слiв i в той же час напружено ждучи, що робитиме вона.

Сузанна помалу, повiльно пiдходить до нього, заходить збоку i, раптом нахилившись, коротким клюючим поцiлунком швидко торкається його уст. I зараз же, вiдхилившись, одсувається й прилипає до стiни, знов погойдуючись.

Макс розплющує очi й помалу повертає до неї голову. Згори вниз дивиться мовчазне, смiхотливе, порожевiле лице пiд каскою волосся, а в розрiзi сукнi ритмiчно, нестерпно-бiло рухається сильна, струнка нога.

Макс раптом пiдводиться, стає на ноги i, зiтхнувши, простягає до Сузанни руку.

— Ну що ж. Коли iншої вiдповiдi нема, треба задовольнятись i такою. Прощай, Сузанно. Вибач менi, коли чим був тобi неприємний, i дякую за все добре вiд тебе.

Сузанна помалу бере його руку в обидвi свої й починає нiжно гладити її. Макс пробує потиснути одну з них i визволити свою, але вони не пускають. Вони тихенько, але настiйно притягують її до себе ближче, цi двi голi, нестерпно-бiлi руки, зовсiм близько, так що треба ступити один крок, щоб не перехiлитись усiм тiлом.

— Ти… милий Чуєш ти?

Макс посмiхасiься.Їй треба вже йти, гостi будуть ображенi. I з й йому треба.

— Ти… милий. I дурний. I любий. I прекрасний. Чого ж ти хочеш бiльше? Ну?

— Ми так багато говорили вже про це, Сузанно, що краще не псувати собi нудьгою вiд цих балачок останнього нашого побачення. Я знаю, чого ти хочеш, ти знаєш, чого я хочу. Нi ти, нi я не можемо того зробити, що хоче другий. Це — не наша вина. Такi ми є. Так нас зробило життя. Нема ради. Треба, значить, iз тим помиритись.

Хвилювання принишкло. Стало сумно й тихо вiд своїх слiв, i вперше виникає справжнє переконання, що це — кiнець. I те саме серце, що тiльки-но душно й трудно стукалось об груди, самотньо й тоскно стискається. Сузанна швидко випускає його руку, пiдходить до канапи й сiдає, щiльно закривши розрiзи сукнi. Рукою поводить бiля себе поруч.

— Сядь.

Макс помалу крутить головою. Не треба бiльше балачок, не треба зайвих, непотрiбних дискусiй. Вiн хоче пiти вiд неї от iз цим враженням її теплих плiч, вогких очей, з враженням прекрасної, бажаної, хвилюючої женщини, а не… не переконаної капiталiстки.

— Сядь, я тебе прошу!

Макс iзнизує плечима й сiдає з краю канапи, незручно повернувшись до Сузанни всiм тiлом.

Вона знову бере його руку. Добре, коли вiн хоче, вони розiйдуться. Але це — непотрiбне. Вiн усе одно вернеться до неї. О так, напевне! I хутко. Вiн iз упертостi обманює й себе, i iнших. Вона хоче сказати всю правду, хоч це, може, i не розсудливо, бо пiдiгрiє його впертiсть. Але все одно. Вiн.-.уже не той, що був, коли вони зазнайомилися в музеї. Дикий, фанатичний, непримиренний соцiал-демократизм його вже, слава богу, спав, як спадає висока температура при небезпечнiй хоробi.

Макс помалу, але рiшуче визволяє свою руку. Сузанна пробує задержати, але, посмiхнувшись, випускає.

Криза минула щасливо. Вiн може посмiхатись, скiльки хоче, але факт є факт. Першою ознакою того є те, що вiн iпочав розумiти красу. О, не класичну, а живу, життєву, буденну. Сьогоднiшня бiская була iспитом, який вiн склав блискуче. А ще пiвроку тому вiн сказав би, що пролетарiатовi наплювать на всi цi викрутаси випещених ледарiв.

— I тепер скажу!

Розумiється, вiн скаже! А як же iнакше? На першому мiсцi амбiцiя А потiм правда, логiка i… i щастя, як своє, так i… iнших.

— При чому ж тут амбiцiя?

Ах, на жаль, при всьому. Насамперед при тому, що Мако Штор не може понизитись до того, щоб йоiо жiнка мала бiльше грошей, нiж вiн. О, тут усi прекраснi теорiї про дружбу, товариство чоловiка й жiнки повиннi поштиво уступитись перед амбiцiєю мужчини.

Макс зiтхає й проводить рукою по чолу. Так, розумiється, iнакше вона й не може собi пояснити його поведiнку.

Та в жертву цiй злiй, себелюбнiй богинi приноситься навiть своя власна теорiя. Так, так! Соцiал-демократична партiя зовсiм не ставить своїм членам вимог, щоб вони не мали маєткiв, щоб одрiкались усiх радощiв життя, щоб зневажали красу. Багато було й е видатних соцiалiстiв, якi мали свої фабрики, мали великi капiтали. Це не заважало їм бути навiть проводирями партiї. Та вiн сам, напевне, може не одного свого товариша назвати, який має свої фабрики, вiлли, авто, аероплани, який цiнить i любить красу життя. Нi? Неправда?

Макс несподiвано голосно смiється, сильно скудовчивши обома руками волосся. Це чудесно! Нi, це просто знаменито. В каплицi Афродiти Сузанна Фiшер дає iндульгенцiю проводирям соцiал-демократiв.

— Хiба неправда? Нi?

— О, правда! Iстинна правда!

Боже, якi прекраснi дитячi зуби в цього великого, плечистого чоловiка! I який хлопчачий милий рот. I який вiн сам увесь iз цим розпатланим чубом — хлопчинка, маленький хлопчинка з усiма своїми соцiалiзмами, впертiстю, смiхом.

А коли правда, то, значить, тiльки амбiцiя стоїть на перешкодi їхньому шлюбовi? Нi? Треба ж бути логiчним i правдивим. I не треба мучити себе i… других. Чого вона хоче вiд нього? Мати його всього. Бiльше нiчого.

— Але це єдине неможливо,