Читати книгу - "Село не люди"

робити… Ідіть уже по хатах!

Ничипориха першою підкорилася. До хати йде, на Залусківського обертається. Раптом — рота роззявила, долонями себе по щоках — лясь:

— Ва-а-аня! — як загорланить. — Ваня, дивися! То ж копа твоя горить! Копа… Залусківський обернутися не встиг. Село захлиналося:

— Копа горить! Копа… Копа…

— Копа горить, — зблід Залусківський. — От курви чужі!

Шанівці вже бігли до копи, хоча кожен розумів — згорить швидше, ніж вони дістануться. А не бігти — не могли.

Катерина мчала до Романа швидше за птаха. На Шанівку не озиралася. Тільки серце від страху за мамку з грудей вистрибувало: як ти — як ти — як ти, мамцю…

Так захекалася, що впала. А копа — он де. Ще трохи. Мамка на той час іще й ножа Раїсі не простягнула.

Підвелася Катерина — й потиху далі. Хоч би й хтів хто із шанівців за нею бігти, однаково б не знайшов поночі.

Щойно таке подумала — аж до копи темна постать суне.

Катерина очі витріщила й ступити не може. «Оце шанівці за мною! Шанівці за мною!» — в голові б'ється. За кущем присіла. Не дихає.

Роман шурхіт почув, руками розвів: — І що ж ти робиш, Русалонько?! Нащо бігла? Я б сам… Із сіна встав, цигарку в зуби. Сірником чиркнув, підняв його над головою — Катерину виглядає. А шурхіт ніби й позаду вже.

Обернувся Роман. І — лобом у лоба. Торох! Відскочив, у темряву вдивляється:

— Е-е-е, та то курви чужі!

Тільки того й устиг. Іззаду — вже не шурхіт. По голові сивій — каменюкою щосили загатив хтось.

Розломився світ. А Роман стоїть. Не падає. Кров очі залила.

Раптом — іще удар. Тоді тільки впав.

Отямився скоро. Сильний. Очі розплющити зумів. Устати — ні. В очах темно, а він бачить: та чужа курва сіна не краде — навколо копи бігає, ллє рясно бензином.

— Що ти, суко, робиш? Краще вкради… Чуєш? — прошепотів — і сльози з очей кров змили.

Бачить Роман — сірник спалахнув. Вогник у темряві рухається. Упав на сіно — копа зайнялася. І шурхіт. Побіг хтось. Далі, далі… Біля кущів зупинився, крикнув Романові:

— Повзи геть, кугутяро! Згориш!

Під кущем скрутилася Катерина. Руками за землю трималася. Поворухнутися боялася.

Отямилася, коли чоловік, що крикнув незнайоме слово «кугутяра», був уже далеко. З кущів виповзла.

— Дядьку Романе… Дядьку Романе, коханий ви мій… Що з вами? І наче страшне кіно побачила.

Копа горіла. У вогні рухалася яскрава чоловіча постать.

Відкидала палаюче сіно і знову кидалася до копи.

— Брешеш, суко! Не збираюся я горіти! І копа не згорить!

Катерина підхопилася, до копи кинулася:

— Дядьку Романе! Рідненький! — бігала навкруги, верещала від жаху. — Киньте! Киньте, прошу! Дядьку Романе!

А він — геть нічого не чує. Матюччя гне та сіно відкидає.

Та — все тихіше, тихіше голос:

— Оце… люди гнулися… щоб якесь… мать його! Би собі забрав… Сука! Не дам! Не дам… І впав у вогонь. І вже не горить. Чорний. Катерина кричить і за ноги його від копи тягне:

— Дядьку Романе! — ридає. — Сонце ви моє! Що ж ви наробили?!

Відтягла. Упала коло нього.

А копа так ясно горить, все чисто видно… Очі в Романа заплющені, лиця нема — згоріло, одежина дотліває. І — чи дихає?

Дівка на ноги зіп'ялася, не зна, що робити, а робить. Косу довгу навколо шиї обмотала, кінець коси зубами стисла, аби не плакати. Романа — за спину взяла. Обережно підняла. Посадила. До його грудей своєю спиною притислася. Руки його собі на плечі закинула. Спробувала підвестися — не може.

— Та хіба?.. — шепоче як божевільна. — Та хіба?..

Ще раз спробувала — ніяк.

У ніч глянула й поповзла рачки. Романа понесла на собі, як мала мураха величезну хлібну крихту. Копа вже догорала.

Баба Килина перехрестилася на образи, з мазанки виповзла:

— Рудий! Чубчику! Гайда… Біду чую. Горить біда, геть усе навкруги палить.

Катерину з Романом на спині знайшла у лісочку, що біля розваленої ферми розрісся.

Слова не мовила. Потягла Романа до мазанки. Псам веліла дівчину стерегти.

У мазанці тіло Романове обмила, головою захитала:

— Не жилець…

Траву суху долонями тре, водою заливає, все з Романом розмовляє:

— Не бійся… Боліти не дуже буде. Я зроблю. Зроблю, бідолашний…

З-за ікони малу пляшечку дістала:

— Заповідне, — прошепотіла — і Романові в рота: — Спи й не просинайся. Не тре' тобі болю, синку. Однаково — в путь.

Простирадло біле тонке у травах вимочила, Романа геть із головою вкрила:

— Скоро повернуся… І — з мазанки.

Катерина так і лежала в лісочку. Як мертва. Тільки на спину одкинулася і в чорне небо — як у біду. Не моргне.

Баба Килина схилилася, голівку дівчині підняла трохи, шию від коси звільнила. По рученятах — своєю тремтячою рукою:

— Не тривожся, дитино. Лежи тихо. Рудий із Чубчиком до тебе нікого не допустять. А я скоро… Скоро повернуся…

Пси біля Катерини крутились і все у спину бабі Килині дивилися. А баба йшла у Шанівку.

Мамка на рівних із Раїсою пила, а сп'яніли по-різному. Раїсу ноги не тримали, складалися у колінках. А мамці — голова обертом і такий жаль до себе… Хоч плач!

Пляшку прикінчили, на Льоньку, що хропів на підлозі, обидві головами похитали.

— Піду я, Дарка, — прошепотіла Раїса. — Де б не була — всюди мені погано. І не злікуюся. — І-ди, голубонько, — ледь вимовила мамка і тільки тепер зрозуміла, чого їй так незручно було.

— Ой, а чого це я й досі ікону в руці тримаю? — сама до себе.

Раїса пішла, а мамка на постіль звалилася і враз заснула. І сниться їй, ніби в селі свято. Та таке гучне, таке яскраве й сильне. Шанівці вдягнені красиво. Так красиво, що й по телевізору так не вдягаються. Та такі чемні. Кожне йде і до мамки вітається: «Доброго дня, Дарина!» А мамка їм: «А що у нас за свято таке чудесне?» А шанівці сміються: «Так весілля у нас!» — «А хто кого взяв?» — мамка цікавиться.

«Таж Катерина твоя — наречена. А плаття ж у неї… Аж горить!» — «Та де ж вона? Подивитися хочу, що за плаття таке», — мамка їм та крізь шанівців пробратися хоче. На Катерину подивитись. Аж чує… Плаче хтось. Та так гірко… «Доню?» — Мамка шанівців розштовхує, аж бачить — на постаменті Катерина стоїть. І — така страшна! Замість плаття — геть уся сіном обвішана. Як опудало.