Читати книгу - "Небесна стріла"

Сходу. Це був представник білої раси. Щось мені підказує, що це був мій співвітчизник.

Відтоді я час від часу отримую дивні анонімні листи, часом доволі звичайні, а часом — у вигляді якихось знаків та символів. Я почав переконуватися у тому, що у цього чоловіка — манія. У листах він постійно переконує мене в тому, що підготовка до моєї смерти та похорону йде задовільно, і запобігти цьому я можу лише за умови, якщо відмовлюся від реліквії, тобто від унікального хреста, який я знайшов у підземеллі. Здається, у нього немає якоїсь релігійної сентиментальности чи фанатизму. Виглядає на те, що у цього чоловіка немає иншої пристрасти, лише колекціонувати рідкісні речі.

До речі, саме тому я вважаю, що він — людина Заходу, а не Сходу. Здається, ця пристрасть позбавила його розуму.

А потім з’явилося повідомлення, ще не перевірене, про забальзамоване тіло, яке знайшли у гробниці в Сассексі. Якщо раніше у незнайомця ніби біс вселився, то тепер цих бісів щонайменше семеро. Усвідомлення того, що хтось, а не він, володіє рідкісною реліквією, завжди було для нього болісним, а звістка про ще одного власника реліквії зробила його страждання просто нестерпними. Безумні послання маніяка стали довшими, він надсилав їх одне за одним, ніби дощ отруєних стріл. У кожному посланні все сильніше і виразніше лунала істерична погроза: смерть спіткає мене у той момент, коли я простягну руку до хреста у гробниці.

Він писав: «Ви ніколи не дізнаєтеся, хто я. Ви ніколи не промовите мого імени. Ви ніколи не побачите мого обличчя. Ви помрете, і ніхто не дізнається, хто вас убив. Я можу бути ким завгодно, бути поруч з вами, і все ж я завжди буду тим, кого вам навіть на гадку не спаде підозрювати у чомусь».

Після цих погроз я зробив висновок, що він, ймовірно, переслідує мене у цьому плаванні, щоб викрасти реліквію або ж відімстити мені за все. Й оскільки я ніколи не бачив цього чоловіка, то він може бути будь-ким. Це може бути офіціянт, який мене обслуговує, або будь-хто з пасажирів, які сиділи зі мною за столом.

— Це навіть може бути я, — сказав отець Бравн, безтурботно порушивши правила граматики.

— Це може бути хто завгодно, та лише не ви, — серйозно відповів Смейл. — Ось саме це я і хотів вам сказати. Ви — єдина людина, якій я довіряю.

Від цих слів отець Бравн знову збентежився, потім він посміхнувся і сказав:

— Справді, як не дивно, це й справді не я. Нам з вами слід добре обміркувати, чи він таки переслідує вас, перш ніж… перш ніж устигне втнути якусь неприємну дурницю.

— Думаю, є лише один спосіб, — сумно зауважив професор. — Щойно ми прибудемо у Совтгемптон, я відразу ж винайму автомобіль, щоб проїхатися уздовж побережжя.

Я був би вам дуже вдячний, якби ви погодилися супроводжувати мене. Люди, які сиділи з нами за столом, повинні б роз’їхатися у власних справах. Якщо ж когось із них ми знайдемо на побережжі Сассекса, то буде зрозуміло, хто він насправді.

Програму професора втілили, як і планували: винайняли автомобіль і розмістили у ньому вантаж, тобто отця Бравна. З одного боку дороги було море, з иншого — пагорби Гемпширу та Сассекса. Не було помітно жодних ознак переслідування. Коли ж вони прибули у Далем, то зустріли чоловіка, який мав деяке відношення до цієї справи. Це був журналіст, він щойно побував у храмі, і місцевий священик люб’язно погодився показати підземну каплицю. Міркування журналіста свідчили про те, що він знавець своєї справи. Однак професор був дещо збуджений, він ніяк не міг позбутися думки, що у зовнішності та манерах журналіста є щось дивне і підозріливе. Це був високий, неохайно одягнений чоловік з гачкуватим носом, із запалими очима, з вусами, які понуро звисали. У той момент, коли мандрівники зустріли його, він жваво поспішав, виглядало на те, що він хоче якомога швидше покинути цю місцину.

— Річ у проклятті, — пояснив він. — Це місце прокляте, якщо вірити путівнику чи священикові, чи найстарішим мешканцям, чи ще комусь… Здається, це справді так. Прокляття чи ні, та я хотів би чимшвидше забратися звідси.

— Ви вірите у прокляття? — здивовано запитав професор.

— Я взагалі ні в що не вірю. Я — журналіст, — відповів меланхолійний тип. — Мене звати Бун, я з газети «Вечірній телеграф». Та в цьому склепі є щось зловісне, у мене аж мороз по шкірі пройшов.

Сказавши це, він швидко попрямував у бік залізничного вокзалу.

— Він чимось подібний на ворону, — сказав професор Смейл, коли вони вже підходили до кладовища. — Кажуть, ця птаха віщує біду.

Професор та священик поволі підійшли до кладовища. Очі американського шанувальника старовини з задоволенням обдивлялися дашок над воротами, зроблений з тисового дерева, чорного, як ніч, що не хоче допустити у свої володіння денного світла. Стежка вела вгору, вона звивалася між надмогильними плитами, які чимось нагадували плоти, що пливуть посеред зеленого моря. Врешті вона привела мандрівників на вершину пагорба, з якого було видно справжнє море, подібне на сталевий брус зі сріблястими відблисками. Під їхніми ногами густа трава змінювалася пучками морського падуба,[9] а на тлі моря виднілася нерухома постать. Через темно-сірий колір вона видавалася надмогильним пам’ятником, та отець Бравн відразу ж упізнав витончену лінію плечей та дещо настовбурчену коротку борідку.

— Оце так! — вигукнув археолог, — ця людина — Тарент, якщо ж, звичайно, його можна вважати людиною! Чи під час нашої розмови ми могли б подумати, що розгадка прийде так швидко?

— Знаєте, мені спадає на думку, що в цій історії може бути багато розгадок, — відповів отець Бравн.

— Що ви маєте на увазі?! — вигукнув професор, зиркнувши на священика.

— Я маю на увазі, — м’яко відповів священик, — що чую голоси позаду тисового дерева. Гадаю, Тарент не такий уже самотній, як нам здається, або, краще було б сказати, він не такий авантюрист, яким