Читати книгу - "Пес Баскервілів"

Посередині халупи плоский камінь правив за стіл, а на ньому лежав невеличкий пакунок, той самий, без сумніву, який я бачив у телескоп на плечі хлопця. В ньому була ціла хлібина, бляшанка з язиком і дві бляшанки з консервами бросквини. Коли я, оглянувши пакунок, поклав його на місце, серце моє здригнулося від радості. Я побачив під пакуночком клаптик паперу, на якому було щось написано. Я взяв його і ось що прочитав:

ДОКТОР ВАТСОН ПІШОВ ДО КУМ ТРЕЙСІ

Я став з папірцем у руці, не розуміючи значення написаного на ньому. Так, значить, ця таємнича людина висліджує мене, а не сер Гнері. Він сам стежив за мною, а вирядив агента (можливо хлопця) ходити за мною. Мабуть, я не зробив до цього часу жодного кроку по болоту без того, щоб його не простежили. Все ще відчувалась присутність якоїсь незримої сили, тонкою сіткою простягненої навколо нас з дивовижним мистецтвом, яка тримала нас так легко, що тільки в найостанніші моменти ми відчували, що попались у неї.

З напруженими нервами, але з певним наміром я сидів у темному кутку халупи і з похмурим терпінням чекав на прихід господаря.

Нарешті я почув ходу. Здалеку залунав звук чобота по каменю. Потім почувся другий, третій, і хода почала наближатись. Я заховався в найтемніший куток і взявся за курок револьвера в кишені, зважившись не викривати своєї присутності, поки мені не вдасться побачити незнайому людину. Хода затихла. Значить, той спинився. Потім кроки знову почали наближатися, і тінь упала в отвір халупи.

— Чудовий вечір, любий Ватсоне, — промовив добре знайомий голос. — Бігме, я вважаю, що вам приємніше вийти на повітря, ніж сидіти у халупі.

Розділ 12
Смерть на болоті

Подих спинився в моїх грудях. Я не вірив своїм вухам. Нарешті я прийшов до пам’яті, голос теж вернувся мені, і разом з тим я відчув, ніби в одну мить з моєї душі спала гнітюча вага. Цей холодний, імпозантний, іронічний голос міг належати тільки одній людині на світі.

— Голмзе! — вигукнув я. — Голмзе!

— Вийдіть, — сказав він, — і будь ласка, обережніше з револьвером.

Я переступив поріг і побачив, що він сидить на камені, тимчасом як сірі його очі весело блимають, побачивши мій подив. Його розумне, загоріле й обвітрене обличчя схудло й змарніло, але виглядало ясним і бадьорим. В парусиновому костюмі і м’якому брилі він мав вигляд звичайного туриста на болоті і навіть зумів, завдяки своєму до чистоти, мати добре випрану сорочку і ретельно виголене підборіддя, ніби він не виїжджав з Бейкер Стріт.

— В житті своїм не бував я нікому більше радий! — сказав я, міцно стискуючи йому руку.

— Або більш здивований, га?

— Признаюсь і в цьому.

— Не ви самі були здивовані, запевняю вас. Поки я не опинився кроків за двадцять від цієї халупи, мені й на думку не спадало, щоб ви відшукали моє випадкове сховище, а ще менш — що ви самі сидите в ньому.

— Ви довідались про мою присутність зі слідів?

— Ні, Ватсоне. Маю сумнів, щоб я міг відрізнити слід вашої ноги від слідів усіх інших людей на світі. Коли ви поважно захочете мене обманути, то перемініть свого постачальника цигарок, бо коли я бачу недокурок з Брадлі—Оксфорд Стріт, то знаю, що мій приятель Ватсон десь поблизу. Недокурок лежить там, коло стежки. Ви його кинули в той урочистий момент, коли пішли приступом на порожню халупу.

— Це так.

— Я так і думав. Знаючи вашу дивну непосидючість, я був певен, що ви засіли із зброєю напоготові, чекаючи пожильця. Отже, ви і справді думали, що я і є злодій?

— Я не знав, хто ви такий, але твердо намірився все узнати.

— Любий Ватсоне, а як ви вислідили мене? Може, ви мене бачили в ніч гонитви за утеклим злочинцем, коли я мав необережність допустити, щоб місяць зійшов позад мене?

— Так, я бачив вас тоді.

- І, без сумніву, обшукали всі халупи, раніш ніж добралися до цієї?

— Ні, вашого хлопця помітили, і це дало мені змогу добратися до вас.

— Помітив, звичайно, той старий з телескопом. Я узнав про це тільки тоді, коли вперше побачив світло, відбите від об’єктива.

Голмз устав і заглянув у халупу.

— А, я бачу, що Картрайт приніс мені деякі запаси. Що тут за папір? Так, значить, ви були в Кум Трейсі?

— Так.

— Щоб побачити Лауру Лайонз?

— Саме так.

— Добре зробили. Наші дослідження йшли, очевидно, паралельно, і коли ми зробимо підсумки досягнених наслідків, то, сподіваюсь, будемо досить знайомі з обставинами справи.

— Щодо мене, то я від щирого серця радий, що ви тут, бо, бігме, мої нерви більше не в силі витримувати цю таємничість. Але скажіть, Бога ради, як ви сюди потрапили і що тут робили? Я гадав, що ви на Бейкер Стріт досліджуєте оту шантажну справу.

— Я саме й хотів, щоб ви це думали.

— Так ви даєте мені відповідальне доручення і разом з цим мені не довіряєте? — вигукнув я гірко. — Я вважав, Голмзе, що заслуговую на краще.

— Любий друже, ви були неоціненні для мене у цьому, як і в багатьох інших випадках, і прошу простити мені, коли я ніби пожартував з вас. Насправді я зробив так почасти ради вас самих і приїхав сюди, щоб особисто розібратися в справі, бо зрозумів, в якій ви небезпеці тут. Якби я жив разом з вами й сер Генрі, то, безперечно, мав би той самий погляд, як і ви, і моя присутність змусила б наших надзвичайно небезпечних ворогів бути насторожі. Тепер я можу вільно ходити, чого я не зміг би зробити, якби жив у Баскервіль Гол, і лишаюсь невідомий у справі, готовий кинутись