Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

конверт із фотографіями, що їх обіцяв Іван Іванович. Надія на те, що весь цей шантаж не має під собою ґрунту, що убивством свідка їй вдалося уникнути страшного договору з хазяїном украдливого голосу, розсіялася, як дим.

На ватяних ногах вона ввійшла у квартиру, замкнула двері, сіла на пуфик і просто в коридорі прийнялася розглядати знімки.

На першому фото чоловік тягне її через зал ресторану «Італійський гриль». На другому — схопив її за вилогу піджака. На третьому — вона, охоронець і чоловік. І таке інше… У куточку кожної світлини — дата і час зйомки.

Жінка кинула фотографії на туалетний столик. Отже, свідок був на тому клятому весіллі, та ще й з фотоапаратом. Її загнали в кут.

Іван Іванович не забарився із дзвінком.

— Я згодна, — тихо мовила вона, не почуваючи ні сил, ні бажання сперечатися.

— От і добре, — задоволено сказав Іван Іванович. — Тоді завтра о дев’ятій ранку вас чекатиме у своїй машині моя людина на ім’я Руслан. З ним усе обговорите детально. У Руслана білий «Шевроле». Я йому довіряю, чого і вам раджу. До зв’язку!

— Добраніч, — невлад відказала жінка і, поклавши слухавку, розридалася.

Вона не любила програвати. Їй було дуже гірко.

Розділ 15
1

Вони сиділи в затишному салоні «Шевроле» біля стоянки аеропорту.

— Ну, де ж наш герой? — запитав Руслан, затягнувшись грубою сигарою.

— Напевно, прибуття відклали, — кинула жінка байдужим тоном.

Її обличчя було заспане і бліде. Їй зараз хотілося бути дуже далеко, де завгодно, але не тут. Але відступати нікуди.

Спілкуватися з Русланом виявилося не так гидко, як вона припускала вчора. У його голосі не було тих вурдалачих інтонацій, тієї залізної м’якості, що робила настільки лиховісною манеру спілкування Івана Івановича. Звичайно, Руслан був шісткою, і розумом особливо не відрізнявся. Але це жінку не бентежило. Дурнями легше маніпулювати. До того ж він був гарний тією хижою, природною красою, яка так притягувала її до колишнього коханця. Та й живий, простуватий гумор Руслана і його дворовий цинізм здавалися жінці набагато ближчими, ніж лицемірна ввічливість Івана Івановича.

— Ну, знаєш, так ми і до вечора можемо тут просидіти. Алтай — він знаєш, де! — просторікував Руслан.

— Де?

— Чортзна-де! Якщо вже літак спізнюється, то може і на три години спізнитися.

— Відверто кажучи, Руслане, я взагалі не розумію, що ми тут робимо, — з натиском сказала жінка. — Я знаю клієнта вже кілька років. За ті два тижні, що Риков був у від’їзді, він навряд чи змінився. Не розумію, навіщо мені на нього дивитися і навіщо ви привезли мене сюди?

— По-перше, не «ви», а «ти». Ми ж партнери! — весело поправив жінку Руслан. — А, по-друге, так захотів Іван Іванович. Він вважає, що тобі необхідно подивитися на клієнта здалеку. Щоб відчути дистанцію. Тобі буде легше працювати!

— Нехай, — здалася жінка, подумки проклинаючи дешевий психологізм Івана Івановича. — Ну тоді давай обговоримо подробиці майбутнього справи. Чи ти не уповноважений?

— Ображаєш! — Руслан роблено похнюпився. — Я — права рука боса і користуюся, як це пишуть, «необмеженою довірою».

— Де це «так пишуть»? — поцікавилася жінка.

— У мусорських протоколах… — Руслан заразливо розреготався.

Жінка не змогла стримати посмішки. Щось дитяче, невигадливе, привабливе було в манері Руслана вести ділові бесіди.

2

— Із грошима все зрозуміло?

— Іван Іванович обіцяв мені двадцять п’ять. Але я готова відняти певну суму на твою користь, якщо ти допоможеш мені з документами. Паспорт, права, свідоцтво про шлюб тощо…

— Допоможемо. Виходить, мінус три. Чи мінус п’ять. Залежить від кількості документів, — уклав Руслан. — А ти що, боїшся, що тебе вичислять?

— Тепер я в цьому майже не сумніваюся, — холоднокровно сказала жінка.

— Ну взагалі-то, так… На тобі ж три мокрі справи висить… — у його голосі не було ні подиву, ні осуду, ніби йшлося не про убивства, а про злісну несплату комунальних послуг. Це жінці теж сподобалося: їй були симпатичні мужні чоловіки. Вона ненавиділа святенництво. Жінка додала:

— А після того, як наш клієнт стане четвертим, вийти на мене стане питанням часу. Тому мені хотілося б мати ці документи якомога швидше, причому такі, які можна буде пред’являти в іноземних посольствах, на митниці без жодного ризику.

— За це я ручаюся. Вони будуть справжні. Розумієш, справжнісінькі! Спеціально для тебе, — Руслан змовницьки підморгнув жінці.

— А ще — алібі. Не думаю, що тобі й Іванові Івановичу буде вигідно, якщо мене загребуть за одну з попередніх справ. У разі чого, я продам вас із бебехами. Мене все одно змусять.

— Та напевно змусять. Але що ти хочеш цим сказати? — насторожився Руслан.

— Що вам незайве посприяти, аби у мене було алібі на момент усіх убивств, — зажадала жінка.

— Ач, яка шустра! Ну і яке тобі конкретно алібі? Просто, аби хтось сказав, що він з тобою курликав у ті дні, коли ти з клієнтами розбиралася?

— Щось таке. Але більш вірогідне і серйозне, ніж