Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чому наші стосунки з Росією такі драматичні? — питала я у Блаженнішого в ті дні (ми з ним саме працювали над книжкою бесід «Гідність Адама», але розмова сама собою весь час крутилася навколо подій у країні).
— Тому що ми різні, — відповідав він. — Ми, українці, усе ж таки наділені європейським духом. Ще за княжих часів ми підтримували контакти з Європою. Ми європейська нація — не лише Галичина, що була частиною Австрії, а й Східна Україна. Усі українці мають європейські риси поведінки і здібність використовувати свої таланти. Може, я ідеалізую, може, помиляюся. Однак подивіться, як Росія повелася з нами після Майдану? Вона на нас напала. Ми б таке зробили? Ні. Вона ж зробила й оком не змигнула. Російська пропаганда, державна поведінка — ми б так не змогли. Це не є поведінка нормальної, культурної — у європейському сенсі — держави. Росія так поводилася століттями. Росіяни традиційно впевнені в тому, що все залежить від батюшки-царя… Гадаю, якби в Росії церква стала більш самостійна, усе там могло би скластися дещо інакше. До неї б потягнулася інтелігенція. Бо, на жаль, там інтелігенція більшістю далека від церкви. РПЦ спирається не на високоосвічених людей, а на простолюддя — побожних добрих людей, які задовольняються тим, що їм дають. Вона не має підтримки інтелігенції, бо церква виглядає державним органом, а не духовним співробітником».
У Росії церкву століттями пригнічували й використовували. Провідники РПЦ говорять цілковито так, як політики, члени уряду. За радянських часів церква перебувала під контролем КДБ — вона не мала вибору. Але все могло змінитися після 1991 року, проте не змінилося: це їхня традиція — бути «при царі», залежати від державної влади.
* * *
Пробудження людської гідності, вихід цієї категорії на поверхню свідомості надихнули Любомира Гузара — на той час уже емерита. Він, як і багато інших, очікував більшої віддачі від цього прозріння, сподівався, що категорія людської гідності закріпиться, просякне повсякденне життя і політику, стане мірилом кожної дії чи рішення. Слово «гідність» нарешті пролунало — чи це не межа пустелі, по якій ми ходили багато років? Адже людської гідності, уявлення про неї, прагнення до неї та готовності за неї боротися немає і не може бути в рабів. І те, що в супротивника здали нерви, і він перейшов у відкритий наступ, удався до військового вторгнення, почав просто й примітивно «карати» за те, що посміли підвести голову, рвонулися з ланцюга, — хіба це не доказ того, що зміни сталися?..
«Усе, що нам треба, — довести справу до кінця, — твердить кардинал Гузар. — Закінчити революцію. Зламати хребет радянській системі. І то не символічно — поваливши по всій країні кам’яних і металевих Ленінів і помінявши вивіски. Зламати її в корені, по суті — у системі суспільних відносин, освіти, державній системі, у словах, думках і вчинках. Зробити людську гідність мірою всіх речей. І тоді революція буде завершена — і Революція гідності, і Євромайдан, і Помаранчева Революція, і Революція на граніті. Тому що це стало б торжеством тих цінностей, на яких виросла європейська цивілізація, — цінностей християнських, які ставлять на перше місце людину, як Образ і Подобу Божу».
Блаженніший повторює рефреном у своїх інтерв’ю, не переймаючись тим, що його неправильно зрозуміють приголомшені політичними кризами і власними емоціями читачі й глядачі: «Нам не потрібен третій Майдан, нам треба просто закінчити другий». Він має право на ці слова, бо саме він чи не перший — і чи не єдиний! — ще 2004 року, у найяскравіші дні Помаранчевого майдану вимовив слово «гідність».
Із образом папи Івана Павла ІІ пов’язують ключову фразу-заклик, щось на кшталт заповіді, яку він ніс своїй пастві по цілому світі: «Не бійтеся!» Цей заклик у своїй багатогранності (він має в собі нотки розради, надії і спонукання до дії) споріднює образ папи Войтили з патріархом Гузаром. Свобода від страху — не тільки вічно актуальна для останнього тема бесід і проповідей, звернень і статей. Це основа, на яку спирається сам його стиль, його харизматичність і, можливо, сама мудрість. Його відвага просякає людей довкола. Слова, сказані Майдану на віче 1 грудня 2013 року («Замало бути добрим — треба чинити добро»), не були просто словами чи навіть закликом до дії. Стоячи перед морем людей, що зібралися на захист Світла, старий патріарх зірвав зі свого плеча і накинув на військо, немов лицарський плащ, власну безстрашність.
Розділ 13. Спадщина князя Володимира. «Один Божий народ у краї на Київських горах»Пам’ятник святому Володимиру дивиться зі своєї гірки в блакитну далину Лівобережжя або, на нашому відтинку історичної реальності, швидше, на джунглі столичних спальних районів. Цей вид має дивовижний стереоскопічний або радше ретроскопічний ефект. Дивишся начебто очима князя — і перед тобою дійсно розгортається блакитна далечінь, і здається, що немає жодних перешкод погляду, ніщо його не перехопить. Але погляд квапливого перехожого «впирається» у реальність спальних районів, і ця перспектива апелює вже не так до великого князя, як до наступників, що постали на закладеному ним наріжному камені Київської церкви.
Тут, на Лівому березі, на тому фронтирі, який окреслює погляд рівноапостольного князя, був побудований Патріарший собор Української греко-католицької церкви. Керівництво УГКЦ було офіційно перенесено не просто до Києва, але саме на Лівобережжя. Цей «крок на Схід» викликав чимало суперечок. Те, що храм збудували саме на Лівому березі, навіть не подумали розглядати, як простий збіг обставин, пов’язаний, приміром, із тим, що на правому березі занадто тісно, до того ж, висока конкуренція серед охочих будуватися, не говорячи вже про ціни на землю й упередження київської влади щодо греко-католиків. Факт будівництва собору на Лівому березі був витлумачений від початку до кінця в символічному ключі — як «крок на Схід». На «споконвічно православні землі», де ніколи «не ступала нога уніата», де їхня поява розцінювалася не інакше, як «експансія». Знову замиготів в ефірі «католицький прозелітизм»[22], уже призабутий за десять років, що відокремлювали вихід УГКЦ із катакомб від закладення наріжного каменя київського Патріаршого собору.
Звичайно, Гузар чудово розумів, на що йшов і якою буде реакція з боку «борців за канонічне православ’я». Але Блаженніший прагнув підкреслити той факт, що по обидва боки Дніпра — одна й та сама країна, один і той самий народ. Те, що можливо й доречно по один бік цієї умовної межі, доцільно та можливо й по інший. Усі, хто кинувся захищати «канонічну територію» Московської патріархії від уніатів після того, як вони «форсували Дніпро», підкреслювали цю межу і тим самим зміцнювали її. Натомість греко-католики її заперечували. Уздовж кожного кордону, який ділив Україну на Схід і Захід, ще до першого пострілу на Донбасі велася запекла незрима війна — в умах і душах. Якщо й була в «кроці на Схід» якась провокація з боку греко-католиків, вона проявилася несподівано: змусила виявити факт війни в головах тих, хто в ній кровно зацікавлений. Найперше — захисників «канонічної території» (не «святої віри», яку вони демонстративно підносили на прапорах, а саме «території»).
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною», після закриття браузера.