Читати книгу - "Зодчий із пекла"

class="book">Музика за стіною раптом змовкла.

Цокотюха подумав, що запросто міг би сильніше смикнутися, упасти разом зі стільцем. Вдарити ногою. А далі?

Подивився з-під лоба:

— Куди ви поділи Лесю?

— Я? Я?? Я — подів?

— А хто ж?

— Та мене там і близько не було! Якийсь шахрай використовував моє добре ім’я. До речі, дівчата поїхали до Туреччини цілком добровільно, ніхто їх під конвоєм не тягнув. Я про це від прокурора дізнався. Набагато пізніше, між іншим.

— Їх ошукали! Ви!

— А ти звідки знаєш? Був там? Сам бачив?

— Звісно, був. Щойно з Трудового.

— Бачив, як той негідник Леську в Туреччину віз?

— Мені люди розповідали.

— У світовій практиці, між іншим, це називається: твоє слово проти мого слова. Моє, хе-хе, підкріплено висновками відповідних органів. Правоохоронних.

— Ніби їх не можна купити.

— Боря, мені соромно за тебе! Ти від життя відстав. Підкупи, рекет, підпал кіосків — це все давно в минулому. Тепер всі нормальні люди легалізувалися й шанують закон. До Європи прагнемо, навіщо нам кримінал?

— А я звідки знаю?

— От, з цього й почнемо. Ти нічого не знаєш. А я тобі пояснив. Докладно й популярно, хе-хе. Ну то як? По руках — і ти знову у мене працюєш?

Спантеличений Цокотюха остаточно розгубився:

— Не знаю…

— Молодець. Правильно. Спочатку все обміркуй. Зваж всі «за» і «проти»… Я тебе зараз відпущу. Якщо поводитимешся тихо. Зрозумів? Всі пропозиції в силі. Гаразд?

— Що гаразд?

— Ну, ти, здається, в тюрмі ще тупіший став. Гроші тобі віддаю. Готівки зараз стільки немає, домовимось на післязавтра. Ну, чого ти так дивишся? Гроші віддам всі до копійки. В твої руки. Ще й з відсотками. Щоб сам перерахував, у руках потримав, хе-хе… І на роботу беру. Легально. Охоронцем. Поки що. А там подивимось, може, і підвищу. Зрозумів?

— Не дуже…

— То дійде пізніше. Ночуватимеш у мене.

— Мені є де ночувати.

— В готелі?

— Ні. Маю тут шкільного приятеля.

— Ну-ну. Куди доставити грошики?

— Я сам прийду.

— От і добре. Тоді й до роботи станеш.

Борис, не знаючи, як правильно реагувати у такій ситуації, мовчки кивнув, і Кирило Іванович почав розкручувати провід, яким припнули Бориса ретельні охоронці.

Цокотюха нарешті зрозумів, що зі Свинаренком і справді потрібно розбиратися повагом, краще за все — з Вітюхою. Тому вирішив схитрувати й, підводячись та розправляючи плечі, значуще сказав:

— Я дивлюсь, той… «Зелені» з моди виходять. Мені б… у євро. І отак, щоб… На рахунок покласти…

Кирило схвально засміявся й підморгнув:

— Я в тобі не помилився! Неглупий ти пацан!

…Коли Борис у новій, щойно подарованій Свинаренком-Ярижським куртці вийшов за ворота, проведений суперзацікавленими поглядами двох охоронців, він почувався повним дурнем. І страшенно хотів скоріше побачитись з Вітюхою.

Сині присмерки вже змінив нічний морок. Вогні міста яскраво світилися попереду.

Тюха — голова. Майже геній. Він розплутає що завгодно, дарма, що з інтернату. Невизнаний Шерлок Холмс з райцентру. Але про нього ще почують, дехто діждеться…

Ці втішні думки перервав різкий гудок автомобіля, який обігнав пішого Цокотюху на вузькій дорозі, закидавши його мілким сніговим порохом з-під коліс. Синій «Москвич» кудись поспішав від хвойної оази хитрого Свинаренка. Тільки задні габаритні вогні зачервоніли, швидко зменшуючись, і нарешті повернули праворуч — до об’їзної траси.

Борис міг би поклястися, що за кермом сиділо оте розмовляюче фальцетом худеньке чудо в пір’ях. І в окулярах. Темних, як ніч.

Маленька родинна трагедія

Віра безцільно бродить по будинку, іноді переставляє маленькі статуетки, водить вказівним пальцем по шафі чи перилах. Зіщулена, самотня. Згадує те, що потрібно забути…

На каміні — морська зірка, недоладно, грубо розмальована. Навіщо вона? Чому на каміні?

Вона нагадує минулорічні події.

Грицько шепотався з Манею. Вона щойно знайшла подарунок від нього — цю вульгарну зірку. Удвох усміхались, перезиралися. А Віра була поруч, в сусідній кімнаті. Почула кілька фраз. І запам'ятала їх.

Вчора, немовби випадково, заговорила про це з чоловіком:

— Ви мали таємниці? Лише для двох?

Він підняв роздратоване обличчя, повільно опустив газету. Але спитав зацікавлено:

— Звідки ти знаєш?

— Чула. Одного разу, випадково. Ти сказав їй: хай це буде нашим секретом, щоб знали тільки ти і я.

Він дивився на неї, але не в очі, а на перенісся.

— Ось нехай це й залишиться нашим секретом.

Їй стало холодно.

— Але Мані вже немає…

— А тайна є. і залишиться.

І знову між ними повстала газета.

І тиша, і привид Мані…

…Віра хоче розвіятись і йде до зали. На портретах — Марія.

Тут все нагадує про неї. І про його кохання до неї. І нагадуватиме завжди… Вічно…

Віра дивиться на бібліотечні двері. Там позавчора вона сказала:

— Ти коли-небудь полишиш ці книги? Я починаю їх ненавидіти!

Він незадоволено кинув:

— Вірунчику, хіба можна ревнувати до книжок?

А вона додала подумки: «А до померлої сестри?» Проте перевела розмову на інше:

— Тобі потрібна та нікчемна посада у земстві? Ти ж архітектор, а не чиновник.

Він довго мовчав, дивився на