Читати книгу - "Корсунь козацький"

листа з В'язівки про виступ у черговий молдавський похід, що й розпочався 13 липня. До війська Тимоша Хмельницького, яке проминуло Корсунь, під Калниболотом приєдналося 2 тисячі татар на чолі із Аксакал-мурзою. Це був третій похід Т. Хмельницького до Молдавії, якщо рахувати походи 1650 і 1652 рр., але й останній. Під час оборони Сучави у вересні 1653 р. гетьманич загинув. Варто зазначити, що в усіх трьох молдавських походах брали участь козаки Корсунського полку, причому під час третього, коли українці увійшли навіть у Валахію, у війську гетьманича був чи не весь Корсунський полк на чолі з полковником, ймовірно, наказним.

28 серпня 1653 р. Богдан Хмельницький виступив із Суботова до Білої Церкви, щоб дати відсіч польському наступу. Українська армія стояла вже напоготові під Корсунем[162]. Кампанія 1653 р. завершилася Жванецькою битвою. Власне, її битвою у класичному розумінні назвати важко. Українсько-татарське військо блокувало під Жванцем польський табір, де перебував і сам король Ян-Казимир, і легко нейтралізувало всі спроби поляків вирватися з мішка. Лише чергова (третя) зрада Іслам-Ґірея, який уклав під Кам'янцем-Подільським сепаратний договір з поляками (на умовах Зборівського миру), не дала змоги і тут покінчити із польською армією. Ця зрада була останньою краплею в чаші терпіння гетьмана і він рішуче звертається до Москви, що в тих умовах ставала найреальнішим союзником.

Переговори про спільний виступ проти Речі Посполитої велися з московським урядом іще з 1648 р., але Москва не поспішала з військовою допомогою, чекаючи, доки обидва противники (Україна і Річ Посполита) знесиляться. До того ж російський уряд побоювався вступати у війну проти Речі Посполитої, добре пам'ятаючи три поспіль програні їй війни (Лівонська, війна під час «Смути», Смоленська); побоюючись і того, що в Московській державі вибухнуть антифеодальні повстання. Але на шостому році Національно-визвольної війни Москва таки вирішила виступити проти Речі Посполитої.

Саме під час Жванецької кампанії в Україну прибуло посольство з Москви на чолі з Родіоном Стрешньовим та Матвєєм Бредихіним. 27 грудня 1653 р. вони вирушили з Умані на Корсунь у супроводі 24 уманських козаків (вдвічі меншою кількістю, ніж вимагав етикет, бо майже весь Уманський полк виступив у похід). Посольство їхало через Маньківку й Вільхову, в яку вони прибули через день. Тут їх зустрів місцевий сотник Мартин із 15 козаками. Ситуація у Вільховій була неспокійною, бо тільки 28 грудня під містом грабували татари. Ці п'ятнадцятеро козаків на чолі з сотником Мартином провели 30 грудня послів до Звенигородки. Тепер уже Звенигородський сотник з 15 козаками виїхав під сотенним прапором назустріч послам і змінив почесний ескорт з Вільхової. Те саме повторилось і в Тарасівці, і в Вільшані. 31 грудня чигиринський перекладач Кость привіз послам лист від Хмельницького, написаний гетьманом у Стеблеві. У цьому посланні гетьман призначав послам місцем аудієнції свою столицю — Чигирин. 1 січня 1654 р. посли вирушили за вказаним маршрутом у супроводі вільшаницького сотника Андрія та 20 козаків. Через В'язівок, де їх зустрів зі своїми козаками місцевий сотник Іван, потім через Балаклею та Смілу вони врешті прибули до Чигирина[163].

Хмельницький же перебував 28 грудня 1653 р. у Ставищах, а наступного дня приїхав до Стеблева. Того ж таки дня він уже був у Корсуні, де разом із Виговським видав універсал-привілей про надання Межигірському монастиреві у Києві села Чернин[164]. Наступного дня гетьман написав у Корсуні листа до керівників великого (тобто з особливими повноваженнями) посольства, а саме: Василя Бутурліна, Івана Алфер'єва та Ларіона Лопухіна із запрошенням приїхати до Переяслава на переговори. Для зустрічі послів гетьман відрядив з Корсуня «Івана Федоренка»[165], тобто знаменитого Івана Богуна.

18 (8) січня 1654 р. відбулася Переяславська старшинська рада, на якій вирішили укласти воєнно-політичний союз із Московською державою проти Речі Посполитої. На цій раді Корсунський полк був представлений сотниками: «Демян Семенов, Михайло Иванов, Марко Бажанов, Еремій Волошен, Трофим (Унітко) Квітка, Родион Бондаренко, Йван Дяченко, Йван Шенгир, Роман Каторжной, Максим Нестеров, Остафей Горкуша», осавулами: «Мелетей Мироненко, Прокофей Черетченко» і писаром — «Осип Степанов». Від рядових козаків були присутні «Андрій Андріев» і «Мануйло Корсунцо»[166]. Імена та прізвища у документі подано у викривленому вигляді, оскільки записали їх московські писарчуки, які, наприклад, українські прізвища з закінченням на «-енко» часто записували на московський манер (із закінченнями на «-ов»). І все ж вони дають уявлення про кадровий склад Корсунського полку. Зокрема, тут бачимо Максима Нестеренка (Бута) та Івана Шангірея, який був корсунським полковником відповідноу 1637—1638,1653—1654 і 1648 роках. «Михайло Иванов» це, очевидно, Михайло Івахнюк — корсунський наказний полковник у 1649 р. Несподівано тут натрапляємо на сотника «Романа Каторжного». Несподівано тому, що цей сотник звичайно пов'язувався з Ніжинським полком, де він і помер восени 1654 р. у званні ніжинського наказного полковника. Роман Катіржний — людина з надзвичайною біографією: потрапивши в турецький полон і опинившись на галерах (через що дістав прізвисько Катіржний), він був у числі 207 українських повстанців (було ще 70 невільників-християн інших народів), які у 1643 р. захопили галеру Антипаші Маріолі (самого пашу і ще багатьох турків було вбито повстанцями) і взяли в полон 40 турків і 4-ох багатих єврейських купців. Галера пристала до берегів