Читати книгу - "Темні уми"

— Що там до дідька? — знову почувся перший голос. — Це те, про що я думаю?

Перший постріл пролунав, наче хлопавка. Десь іздалеку, чи то, може, дерева і підлісок приглушили його, але він не здався небезпечним. Попереджувальний. А наступний був точнішим.

— Припиніть! — почула я голос Кейт. — Не стріляйте!..

— ЛІ!

— Та знаю, знаю! — двигун ожив, десь неподалік заскрипіла гума. — Зу, пристібнись!

Я також намагалася пристебнутися, проте через те, що машина рухалась, я перекочувалась туди-сюди між сидіннями, якось навіть ударившись головою об бічну пластмасову панель і тримач для води; втім, коли навколо гриміли постріли, ніхто навіть уваги не звернув на дивний стукіт на задньому сидінні.

Цікаво, чи Роб віддав іншу гвинтівку Мартінові.

— Зу, щось сталось на заправці? — озвався той, котрого звали Лаямом. У його голосі вчувалося нетерпіння, але не паніка. Вони вже проїхали більше десяти хвилин і зараз перебували далеченько від місця стрільби. Але другий його напарник — то був геть інший фрукт.

— Боже, знову розшуковці? У них тут що — довбане збіговисько? Ти ж розумієш, що було би, якби нас спіймали, га? І вони у нас стріляли! Стріляли! З гвинтівок!

Десь праворуч від мене маленька дівчинка хіхікнула.

— Ну я радий, що це тебе розвеселило! — мовив інший. — Ти ж знаєш, як воно, коли тебе підстрелять, Сюзуме? Куля прошиває…

— Чабсе![1] — голос іншого хлопчика пролунав досить різко, аби обірвати будь-яку кровожерливу історію, яку він хотів розповісти. — Заспокійся, добре? Все гаразд. Це було ближче, ніж би хотілося, але нехай. Завтра ми маємо наробити ще дурніших помилок, правильно, Зу?

Перший голос придушено простогнав.

— Даруй за те, що раніше трапилось, — мовив Лаям. Він говорив лагідно, тому я враз збагнула, що розмовляє він з дівчиною, а не з чоловіком, котрий продовжував перелякано скиглити. — Наступного разу я піду з тобою за харчами. Тебе ж не поранено, чи не так?

Шум з дороги приглушував їхні голоси. У тримачі для напоїв кимось забутий цент подзеленькував так голосно, що я заледве не витягнула руку з-під простирадла, щоби позбутися його. Тож коли хлопець знову заговорив, мені довелося добряче нашорошити вуха.

— А тобі не здалося, що вони когось шукають?

— Ні, мені здалося, що вони у нас стріляють!

Чуття покидали мене, витікаючи крізь пучки пальців.

Ти в безпеці, — переконувала я себе. Вони теж діти.

Діти, котрі мимохіть стали на шляху куль, націлених у мене.

Я мала би передбачити, що так трапиться. Саме це, а не мій страх пуститися самій у безлюдне місто, мало б стати моєю головною турботою. Але я запанікувала, і мій мозок ніби витік у басейн, в якому закипав жах.

— …кілька речей. — промовляв Лаям. — Але зосередьмося на тому, як знайти Іст-Рівер….

Мені потрібно було вискочити. Просто зараз. Це була лячна ідея, може, навіть найгірша з тих, що спадали мені на думку. Якщо я піду зараз, то у них, можливо, з’явиться шанс втекти від Кейт і Роба. Та й у мене він ще досі є.

Одягши на плечі ремені від заплічника, я відкинула простирадло. Глибоко вдихнувши затхле, прохолодне кондиційоване повітря, я скористалася заднім сидінням як підпорою.

Спереду, обличчям до дороги, сиділо двоє хлопчаків-підлітків. Дощ посилився; важкі краплі падали надто швидко, щоби двірники на лобовому склі могли встигати за ними, тому здавалось, ніби їдемо просто в написаний імпресіоністами ландшафт Західної Вірджинії. Над нами нависало сріблясте небо, внизу чорніла дорога, а десь посередині люмінесцентно світилися дерева у весняних обновках.

Лаям, наш водій, був одягнутий у зношену, потемнілу на плечах від дощу шкірянку. У нього було русяве волосся, яке їжилося, коли він проводив по ньому рукою. Час від часу він поглядав на сухореброго підлітка на пасажирському сидінні, але тільки після його позирку у дзеркало заднього огляду я зауважила, що в нього блакитні очі.

— Я нічого не бачу крізь заднє вікно, коли ти… — Він захлинувся словами, коли знову поглянув у дзеркало.

Мінівен сіпнувся праворуч, бо він, розвернувшись, повернув і кермо. Інший хлопець приглушено зойкнув, коли машина смикнулась праворуч, до узбіччя. Дівчинка озирнулась через плече на мене, і на її обличчі застиг вираз чи то подиву, чи роздратування.

Лаям різко вдарив по гальмах. Двоє його супутників лише хапнули ротом повітря, коли паски безпеки вп’ялися їм у груди, а оскільки мене ніщо не тримало, то я просто полетіла вперед поміж двох середніх сидінь. Після миті, яка інколи видається маленькою вічністю, мінівен, протяжно і болісно стогнучи, зупинився як вкопаний.

Обидва хлопці витріщились на мене, прибравши на обличчя абсолютно різні вирази. Засмагле обличчя Лаяма із смішно роззявленим ротом зблідло, як порцеляна. Інший хлопець лише глипнув на мене крізь окуляри в тонкій сріблястій оправі, осудливо стиснувши губи, достоту як колись моя мати, коли я приходила додому запізно. Його відстовбурчені вуха видавалися трохи завеликими для його голови,