Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

дебелий мурин з великими вологими губиськами, що злився із саксофоном… Чорні пальці з світло-сизими нігтями на клавішах, притуманені вугільні очі. Закучерений дротянистий чубчик. І віковічний смуток у всьому. Негри Бога бачать чорним, а анципера – білим.

У затемнене вікно постукали жіночі нігті, і Яна швидко відчинила дверцята. Олена Аркадіївна прийшла, як і домовлялися, на дванадцяту ночі. В джинсовому костюмчику (куца, вище колін спідничка та сорочка з короткими рукавцями, обмаєними українським шиттям), довгі пружні ноги, легка засмага, струнка, великогруда молодичка, що через нашого нардепа – члена парламентського комітету з питань культури, зголосилася виконати прохання Яни: помолитися Богові у Софіївській святині. Це місце намолювалося віками, а до того ж – тут ніколи не ступала нога Хама, і це викликало в Яни особливе духовне вивищення і віру в очищення молитвою.

– Яно Іванівно, я і всі працівники заповідника переживають за Вас. Всі, без винятку. Я навіть здивувалася такій солідарності. Відкрию Вам храм, допоможу запалити кілька лампад і свічок… Будьте, скільки схочете. Хоч до світання. Я в себе в кабінеті. Ось мій номер. Наберете і я прийду.

Олена взяла під руку Яну Іванівну, ведучи її по затемненій кронами дерев доріжці з вогнетривкої цегли.

– У нас згадують, скільки коштів Ви виділяли на утримання заповідника. Тепер – тільки на платню, і то із затримкою на три місяці.

Олена дістала із білої сумочки великого ключа, яким легко відімкнула ковані двері Софії.

Чиркнула запальничка в її руках.

Яна аж відсахнулася й заклякла.

Тінь Людино-птаха пролетіла над головою ледь видимої в сутіні Оранти. Німб над Богоматір’ю Марією тихесенько якось засвітився й погас. Засвітився і згас. Яна злякано стулила очі, поправила строкату вовняну хустку на голові.

Ще раз сяєво круг голови Святої Марії ледь помітно просвітилося і ще м’якше погасло.

– Електрику не вмикатиму, Яно Іванівно. Будьте при свічках. Як наші пра-пра… – і зникла, причинивши ковані двері.

4

Президент країни Хазар Артур Михайлович, скорочено – ХАМ, він же – Алігатор, Хам Батий, През і Презек, виїхав до столиці, на роботу – себто до керма держави, бо мав зустрітися з президентом африканської республіки, хрін його знає, як там вона зветься. Скажуть протоколісти. Із двох слів складається… Перше – Кот чи кошка[46] і якась там далі непонятка…

Ніхто із європейських та сильних держав світу з візитами до Хазара не приїздив, бо це їм не додавало політичної ваги. Тому він охоче приймав таких, як сам: хай свої бачать, що він ще комусь цікавий за межами. Навіть у такій собі найнижчій політичній лізі…

Вже майже тиждень, як Презу не треба гнати семимашинного ескорта через пів-Києва. Архітектори і будівельники з господарського управління (Держуправління справами – ДУСЯ) спорудили бункер-кабінет на його власній дачі над рукотворним морем біля Києва. Але якась там африканська свиня, якийсь там Алі Ібн і т. д. зажадав, щоб його прийняли не в заміській президентській дачі, а за повноформатним протоколом – у офіційній резиденції Президента країни. Щоб це показати на каналах його африканських володінь. Довелося послухатися протоколістів. Наших і їхніх… Нічого не зробиш… Треба підкоритися, бо ревне зарубіжна преса… Та й наша, яка ще де-не-де погавкує, хоч і сидить вже на прив’язі…

Дорога із заміської резиденції до столичної адміністрації цього разу була нетрадиційною. Завжди колона пролітала кілька сіл і половину столиці, як гарячий ніж крізь масло. А сьогодні фараони[47] не впоралися із поставленим завданням, довелося двічі зупинятися: спершу – пропустити електричку, а тоді – колону дітей, яких вела вихователька, припадаючи на ліву ногу. Ми змушені були зупинитися, а в цей час нахабно захопив трасу потік приватних драндулетів та гаргарок.[48] Нічого, ментрега[49] запарував, випускає із себе дух через свисток, рве асфальт підборами казенних черевиків, які я йому видав, щосили вимахує битою,[50] і мій ескорт вискакує на оперативний простір.

…Усе, що маю, віддав би зараз, щоб на мить встали мої мамка і бабуля (батєшу з дідиком[51] не знав ніколи), хай би побачили: де я? Хто я? Над ким я? Над усіма в Донбасє. Над усіма в Українской соціалістіческой. Це більше, як Щербіцкій. Над академіками, над генералами, над всіма директорами заводів і шкіл. Над всіма багатими і бідними. Над всіма тюрмами, кого хочу – помилую, кого хочу – засаджу пожизнєно.

Якби побачили, як я живу. Не в однокімнатній хрущовці на первому поверсі, куди заглядав кожен перехожий. Російський царьок живе гірше від мене. Чого варта лише моя ванна. А спальня! А зал, де я думаю про народ!

Якби мої встали і побачили, який я, як живу, як керую цілою країною, голови у моїх родимих закрутилися б. Вдруге