Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

і трон, зроблений із коштовних матеріалів. Щоправда, далеко не всі науковці довіряють цій звістці» [44, с. 158].

Це давній російсько-імперський метод — не визнавати матеріали і факти, які неможливо заперечити або спростувати. А сам факт залишення давніх і святих королівських регалій у Львові після 1323 року на милість «боярської республіки» живими на ті часи нащадками роду Галицьких навіть не згадується. Що є звичайним імперським блюзнірством.

Про що мовчить сучасна українська спролетаризована історична наука? Її абсолютно не турбує і не цікавить честь давнього українського князівського роду, врешті-решт, честь України.

Та слід пам’ятати — такого ставлення до святих князівських регалій не існувало у XIV столітті. За них точилися кровопролитні війни, їх берегли як зіницю ока. Тільки один цей факт може свідчити, що ніякого «боярського правління» у Львові після 1323 року бути не могло.

Тобто і після 1323 року Львів залишався столицею Великого Галицько-Волинського князівства, а Львовом та Галичиною правив нащадок Данила Галицького — Дмитро Юрійович — молодший син онука першого руського короля. Свідченням чого є побудова церкви Святого Юра (Юрія) у Львові. Послухаємо, що пишуть львів’яни Ігор та Любов Качари про цю споруду в праці «Львів крізь віки»:

«За більш приземленою версією, волинський князь Василько, брат Данила Галицького, прожив життя, сповнене постійної боротьби, боїв, ворожих нападів… Незадовго до смерті він задля спокути гріхів постригся в ченці та поселився у печері біля міста свого племінника Лева, з яким не один рік діяв заодно. З букових дерев, якими поросла гора, за наказом Лева І збудували церкву, посвячену св(ятому) Юрію. В ній згодом поховали Василька, а в печері під горою існував печерний монастир» [53, с. 122].

Не викликає сумніву, що князь Лев побудував церкву на честь свого сина Юрія після його народження 1262 року. А позаяк храм може мати ім’я тільки святого, то й був названий іменем святого Юрія.

Мені довелося подібне зустрічати у столиці Болгарії — Софії. Там побудований храм на честь російського царя Олександра II і названий іменем святого Російської православної церкви так званого Олександра Невського.

«Церкву і монастир спалив 1340 р. Казимир під час першого нападу на Львів. Їх відбудували за ігумена Євтимія. Згадкою про відбудову церкви є дзвін, відлитий 1341 р. на кошти князя…» [53, с. 122].

І хоча на дзвоні викарбувало ось такий напис: «В лето 6849 (що означає 1341 рік — В.Б.) сольян бы колок сии светому Юрью при князи Дмитрии…» [52, с. 78], та всі українські історичні джерела переконують нас, що тим князем Дмитром був литовський князь Любарт, який немовби того року посідав престол Великого князя Галицько-Волинського князівства і, мовляв, при хрещенні отримав ім’я Дмитро. То стовідсоткова вигадка польських хроністів про зайняття престолу Великого князя Галицько-Волинського князівства литовським князем Любартом у 1340 році, як і вигадка про Великого князя-католика Болеслава (Юрія II) у 1325 році. Можна вважати реальним факт перебування католика Юрія II (Болеслава) на удільному Волинському престолі з 1325 до 1340 року і факт його отруєння. Все інше про Болеслава та Любарта є вигадками.

Польським королям та їхнім хроністам, які сфальшували цей період українського буття, було вкрай потрібно оправдати свою агресію проти законно існуючої держави — Великого Галицько-Волинського князівства у 1340 і 1349 роках (та пізніше), отож і придумали нам оці байки, а до них ще й кілька так званих доказів. А російські імперські історики у пізніші часи «удосконалили» цей матеріал настільки майстерно, що він і сумніву не викликав.

Що ж вони приховували цим фальшуванням? Послухаємо:

«Після примирення 1340 р. король не мав наміру відмовлятись від своїх… (воєнних домагань. — В.Б.) на Галицько-Волинську державу. В цьому його підтримували угорський король Людовік і Папа Климент VI, котрий призначив на поневолення краю (тобто нашої землі. — В.Б.) половину папської десятини протягом 4-х років і під тиском котрого Тевтонський орден підтримав у війні Польщу» [53, с. 27].

Звичайно, таку потужну агресію 1349 року на Русь (Україну) Папського престолу, Польщі, Угорщини, Чехії, Тевтонського ордену та лицарів-добровольців зі всіх країн Європи треба було приховувати та оправдовувати навіть за мораллю тих часів. Тому й фальшувалась історія Великого Галицько-Волинського князівства та вигадувалися Великі князі-католики Болеслав (Юрій II) та Любарт (Дмитро) Гедимінович, першого з яких отруїли православні князі і бояри. Ось і привід для війни.

Задумаймося над простеньким запитанням: міг князь-католик Любарт дати гроші на відновлення православного храму у Львові всупереч волі Папського престолу? Звичайно ні!

Тому князем Дмитром, на кошти якого 1341 року вилили дзвін для храму Святого Юра, міг бути тільки православний князь Дмитро — молодший син князя Юрія, який відбудував церкву, зведену на честь батька дідом Левом.

Цьому є ще один надзвичайно цікавий доказ у Європі, що зберігається у бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції.

«На щастя істориків, порівняно недавно у Флоренції, в колекції рукописів Лоренцо Медічі віднайшлася написана в Луцьку Псалтир, що донесла до нас фрагментарні відомості про цю подію (смерть Луцького князя Дмитра. — В.Б.). Переписувач книги піп церкви св. Катерини Іван, завершуючи свій труд 4 серпня 1384 року, занотував, що зробив це «первего лета»… після смерті… (князя. — В.Б.) Дмитра» [44, с. 179].

Українські історики, звичайно, переконують нас, що то був литовський князь Любарт Гедимінович, якого чомусь постійно в давніх документах називали князем Дмитром, хоча Любарт за життя йменувався «князем Любартом». Надзвичайно цікаве явище, коли у двох несфальшованих достовірних джерелах (дзвін церкви Святого Юра 1341 року та Псалтир 1384 року) князя не називають його справжнім іменем.

Та ще цікавіше в історії трапилося далі: починаючи із 1386 року, литовський князь Ягайло, що став польським королем, відбирає у литовських князів роду Любарта всю їхню волинську власність (Луцьк, Острог, Корець, Іванин, Заслав, Дубно та інші) і невідомо за