Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

class="book">Останні слова облили, як несподіваний душ. Підступний. Неприємний. Недоречний.

— Та ні, матусю, — спробував виправити помилку, не виказавши реакції. — Якраз я і є той самий «простий смертний».

— Не жени, онучку, — показала знання молодіжного сленгу, ще раз відплачуючи «онучком» за недавню «образу». — Прості на таких машинах не їздять. Такі дорогі та блискучі — тільки для багатіїв. А для простих — «Жигулі». Саме те, що треба. І недорого, і їде, й мішки везе.

— Простий я, матінко, простий, — сказав голосом невиправного мудреця. — Мільйонами не завідую. Просто працювати звик багато. От і наскладав чесних копієчок на цю красуню. Та й родини в мене немає, щоб витрачати. Так що звичайний я. Рядовий, як усі.

— Ну, не знаю. Може, воно й так, — погодилася. — А земля ж тобі навіщо? На неї теж по копієчці назбирав?

— Не для себе запитую. Для знайомого.

— Тоді ясно, — підсумувала. Але питання ще не закінчилися: — А чого ж він сам не шукає?

— Зайнятий дуже. — Лисиця відповідав, немовби мчав галопом на витривалому й добре об’їждженому скакуні.

— А ти, виходить, ні? — Жінка нагадувала слідчого НКВС. Досвідченого. Чіпкого. Що скучив за стінами допитової кімнати. І обов’язковими зізнаннями.

— У відпустці я, — мовив, безтурботно гойдаючи ногами, що звісилися з обох боків улюбленого коника. — Так що можу для знайомого й виділити якусь годинку.

— Не задарма, мабуть? За долари? Зараз усі з глузду з’їхали з цими доларами. Дихнути без них не можуть. Раніше обходилися й жили більш-менш. А зараз — на все їх, проклятих, готуй. Не тому богові молитися стали. Не тому.

— Хто як… Я чув, жінку тут у вас убили? — вирішив, що підготовчу роботу провів достатню.

— Якби ж то вбили, — обурилася співбесідниця. — Вовкулака загриз. Спочатку зґвалтував, а потім загриз.

— Так уже відразу й вовкулака? — Подив спалахнув на обличчі переконливо.

— Правду тобі кажу, онучку, — переходячи на шепіт, зачастила. — Позавчора… — жінка повернулася до сусідки, кинувши: «Позавчора?» (та кивнула), — у лісі знайшли. Молода. Здорова. Багата. Жити б тільки та діток плодити. Аж ні. І чого тільки до лісу поперлася? Сиділа б удома — жива була б.

— Та досить тобі, Любусю, — включилася інша жінка. Старша. Яка спиралася на ціпок. — На роду в неї написано ось так умерти. А раз так, то він її й на печі загриз би. І нічого не врятувало б.

— Облиште, Захарівно, облиште, — тримала марку Любуся. — На печі воно трохи безпечніше. А якщо шастати невідомо де, то на свою шию обов’язково петлю знайдеш. А я так міркую: вийшла заміж — сиди вдома й стережи чоловіка. Нема чого хвостом крутити. І лазити, невідомо де.

— А що за одна та вбита? — вирішив не зупиняти розмову, що потекла так вдало.

— Ота повійниця? — Любуся якусь мить помовчала, немов збирала енергію для чергового спічу. — Та хто ж її знає? Бони ж, бач як, парканів кам’яних намурували, сховалися за ними зі своїми мільйонами. Думають, що Бога за бороду піймали. Та не буде такого ніколи. У Бога для кожного і пряник, і батіг припасені. А від гніву Божого й кари ніякі паркани не врятують. Разом із мільйонами. Цю теж не врятували. Дихають-бо з нами одним повітрям, що загадили вже — далі нікуди. Та й земелькою однією ходимо. А вона теж серце має. І чує цим серцем багато чого. Дуже.

— А про жінку? — підштовхнув у погрібному напрямку.

— То я ж і кажу. Вони з кріпостей своїх на тракторах цих смердючих, жипах, виїжджаюгь, поваландаються десь — і знову назад. У кріпость. За мури й охоронців ховаються. А чесній людині, думаю, ховатися нема чого… Так що нічого сказати не можу. Знаю тільки, що молода, а за діда пішла. Той колишню свою кинув, що обпирала та годувала, поки він правдами й неправдами мільйони до купи стягував. А коли настягав — непотрібна стала. Молоду тепер подавай. От він і «прикупив» собі. На тридцять років молодшу. А та, дурена, на дідові мільйони поласилася. Гарного життя захотілося. Та тільки недовге воно… Ой, прости, Господи, — жінка перехрестилася. — Тільки Ти їй суддя. Тільки Ти. Прости мене грішну.

— А що знаєте ви? — звернувся до іншої жінки, Захарівни, здається.

— А що ж я можу знати? — наче знітилася та. — Он тільки те, що Любуся сказала… Та у нас всі про це знають… А чого це ви до молодиці тої причепилися? Ви ж про землю запитували?

Лисицю немов скинули з літака. Без парашута. Зараз саме пірнув у хмару.

— Розумієте, — виринувши, почав розстібати ґудзики, щоб хоч якось уповільнити падінння, — перш, ніж викласти чималу суму, треба дізнатися про місце, де жити збираєшся, якомога більше. Раптом проклятим яким виявиться. І за чималенькі грошики прикупиш купу проблем. Не хочеться такої несправедливості. Товар потрібно вибирати ретельно, раз він такий дорогий. Грошики ж не фальшиві віддаєш. А свої. Рідненькі.

— Та Господь з вами! — махнула Любуся. — Село в нас гарне. Нічого поганого раніше не траплялося. При «совєтах» колгосп завжди серед передових був. Заможних. Та й люди не бідували. Усе чин чином. А тепер ось вовкулака завівся… Одведи й сохрани, — знову захрестилася. — Проти ночі поминати нечисту силу…

Захарівна зробила