Читати книгу - "Господиня"

бажання: мої чи його? І яка тепер різниця?

У дзеркалі заднього огляду я побачила, як десь удалині у променях сонця зблиснув автомобіль.

Я поставила ногу на газ і повільно покотилася до крамнички в затінку гори. Мені залишалося тільки одне.

Розділ 10
Поворот

Задзвонив електричний дзвоник, сповіщаючи про нового відвідувача цілодобової крамниці. Я винувато сіпнулась і сховала голову за полицями з товаром.

«Припини вдавати злочинницю», — мовила Мелані.

«Нічого я не вдаю», — буркнула я у відповідь.

Від холодного поту, що виступив на долонях, мені стало зимно, хоча у маленькому приміщенні було спекотно. Великі вікна пропускали забагато сонця, і гучний трудяга-кондиціонер не встигав його охолоджувати.

«Котрий?» — запитала я.

«Більший», — відповіла вона.

Я схопила брезентовий рюкзак, один із двох в асортименті, який на вигляд вміщав більше, ніж я могла підняти. Потім обійшла прилавок — на полицях стояли пляшки з водою.

«Літрів з десять ми донесемо, — вирішила Мелані.— Цього стане на три дні пошуків».

Я глибоко вдихнула, намагаючись переконати себе, що не йду в неї на повідку. А просто намагаюся зібрати якнайбільше інформації, от і все. А коли матиму цілісну картину, тоді до когось звернусь — можливо, до іншого шукача, не такого осоружного, як шукачка, що дісталася мені,— і передам інформацію. Я просто хочу довести справу до кінця.

Моя невдала спроба збрехати собі була такою жалюгідною, що Мелані навіть оком не зморгнула. Мабуть, шукачка має рацію: для мене все вже втрачено. Треба було брати квиток на літак.

«Втрачено? Коли б то! — забурчала Мелані.— Я досі не можу примусити тебе робити щось проти твоєї волі. Та я навіть руки не можу підняти!» — розчаровано побивалася вона.

Я поглянула на руку: замість потягнутися по пляшку води, як того хотілося Мелані, рука непорушно висіла біля стегна. Я відчувала нетерпіння Мелані, її нестримне бажання рухатися. Знову бути на ногах, знову бігати, ніби моє існування було просто тимчасовою перешкодою, сезонним явищем, змарнованим часом. Мелані на це тільки подумки пирхнула і повернулася до справи.

«Ну ж бо! — понукала вона мене, — ходімо вже! Скоро стемніє».

Зітхнувши, я зняла з полиці запакований в поліетилен блок пляшок із водою. Ще б трохи, і він би гепнувся на підлогу, та я вчасно його спіймала. Відчуття було, ніби руки от-от відірвуться.

— Ти знущаєшся з мене! — вигукнула я.

«Тихше!»

— Прошу? — відгукнувся низенький сутулий чоловік — інший покупець — з того кінця ряду.

— М-м-м… нічого, — пробурмотіла я, відводячи погляд убік. — Не уявляла, що вода така важка.

— Допомогти? — запропонував він.

— Ні, ні,— гарячково відповіла я. — Просто візьму меншу упаковку.

Він повернувся до полиці з картопляними чипсами.

«Ні, не візьмеш, — Мелані не відступала. — Я й важче тягала. А ти хочеш, аби все було легко, Вандрівнице», — додала вона роздратовано.

«Вибач», — неуважливо мовила я, заскочена тим, що вона вперше назвала мене на ім’я.

«Коліном підтримуй».

Я відчайдушно боролася з упаковкою води, міркуючи, скільки зможу її пронести. Принаймні вдалося дотягнути її до каси. З величезним полегшенням я гепнула її на прилавок. Кинувши на воду рюкзак, я ще додала коробку шоколадного печива, пончики й пачку чипсів, що стояли на полиці поблизу каси.

«В пустелі вода набагато важливіша за їжу, крім того, ми стільки не донесемо…»

«Я голодна, — перебила її я, — а це не важке».

«Що ж, спина твоя! — роздратовано буркнула вона, а потім наказала: — Візьми карту».

Я поклала те, що вона хотіла — топографічну карту місцевості, на прилавок до решти краму. Реквізит для її шаради.

Касир, сивий чоловік з уже заздалегідь наготовленою усмішкою, пробиваючи коди товарів, мило запитав:

— Ідете в похід?

— Тут чудова гора.

— Маршрут починається он там, — тицьнув він пальцем.

— Я знайду, — квапливо пообіцяла я, стягуючи непоступливий вантаж із прилавка.

— Спускайтеся до темряви, юна леді. Бо заблукаєте.

— Певна річ.

Мелані готова вже була з’їсти цього доброго літнього дядечка.

«Він дуже милий. Щиро переживає, аби зі мною нічого не сталося», — нагадала я їй.

«Які ви всі повільні! — її роздратування зростало. — Хіба тебе не вчили, що не можна балакати до незнайомців?»

Я відчула укол провини: «У нас не буває незнайомців».

«Так дивно, що не треба платити, — зронила Мелані, змінюючи тему. — Навіщо тоді пробивати товари?»

«Заради обліку, звісно. Продавець же не може пам’ятати все, що ми взяли, коли дозамовлятиме крам. Крім того, який сенс у грошах, коли всі абсолютно чесні? — (Я знову відчула докори сумління, і цього разу так сильно, що аж боляче стало). — Окрім мене, звичайно».