Читати книгу - "Дикі банани"

— Там лікарня! — одізвався Куйєн з глибоким задоволенням.

— Так, лікарня! Чудова лікарня! — промовив чуйно Тунг.

— Лікарня — прекрасна справа! — вторив я.

— Завтра оглянемо лікарню, — почулося в темряві.

На квартирі все для нас приготували. На сім чоловік накрили стіл. Неодмінна миска з теплою водою чекала вже на мене, а поряд стояли усміхнений Туйєн з рушником і наш поважний «доктор» Данг Льє. Коли я трохи струсив з себе дорожній пил, Данг Льє виступив наперед і кашлянув. За допомогою Тунга я дізнався, чого доктор сердився на мене: виявляється, я забув про гігієну і вже три дні не міняв білизну.

— Вже, вже міняю! — вибухнув я сміхом і, каючись, хотів побігти до чемодана.

Данг Льє чемно затримав мене і безмовно вказав рукою на крісло. На ньому лежав мій чемодан, а поряд — свіжа білизна і сорочка.

Данг Льє мав рацію: переодягтись, я відчув себе на сьомому небі.

На стінах нашої квартири висіли червоні афіши з якимись гаслами. Тунг пояснив мені, що це прадавній в’єтнамський і китайський звичай — першого дня календарної весни, тобто на початку лютого, вивішувати написані на червоному папері мудрі сентенції, які висять цілий рік або й довше. Тут були висловлювання Хо Ші Міна, в яких він радив шанувати громадське майно, дбати про освіту, а також закликав служити народові від щирого серця й на повну силу. Так стара традиція використовувалася в нових умовах.

Незабаром приїхали представники адміністративного комітету — два таї й один в’єтнамець. Цей в’єтнамець добре знав французьку мову, і ми одразу розпочали жваву й приємну розмову.

На другий день ми вирушили досить пізно, бо дорога від Туан Чау до Туан Гіао мала бути неважкою. І справді, нам пощастило доїхати за якихось три години. Битий шлях, хоч і звивистий, був на диво добрий, його недавно старанно відремонтували, — мабуть, тому, що ця ділянка під час війни найбільше постраждала від французьких літаків. У машині було тісно, бо з нами їхав Куйєн; але ранок видався чудовий, і настрій у нас був непоганий. Навіть Куйєн, не дуже ощасливлений наказом супроводжувати мене, наче трохи пожвавішав.

На дорогу частенько сідали дикі голуби. Вони трохи менші від наших і інакше забарвлені, але, зрештою, їм притаманні всі риси родини голубів. Так само, як і у нас, вони сидять на землі до останньої хвилини, й злітають майже з-під коліс автомашини, наражаючи шофера на нервовий дрож від думки, що ось-ось задавиш їх. Але це траплялося рідко.

Я дивився на зухвалих птахів, і моє серце мліло від думки, що стільки кілометрів одділяло мене від крилатих шибеників на батьківщині, а проте і ті, й тутешні мали однаковісінькі звички, немов походили з одного гнізда. А люди? Люди так само, Іншої раси, чужої мови, з різними побутовими умовами — якими близькими вони були мені.

Характер гір, серед яких мчав наш газик, не змінився. Не змінювалися й люди, яких ми зрідка зустрічали. Це були чорні таї, а часом і мео. Але через деякий час за якимсь поворотом дороги, на стику з струмком, ми побачили юрбу подорожніх, душ двадцять чоловіків, жінок і дітей, які вражали своїм зовнішнім виглядом, їхній брудний неохайний одяг являв собою мішанину всього, що носять таї, мео і навіть в’єтнамці. Але до жодної з цих народностей їх не можна було віднести.

— Хто вони? — запитав я Куйєна.

— Са! — відповів той зневажливо.

Я велів зупинити машину.

— Чи варто? — буркнув Куйєн. — Це дикуни. Нічого цікавого.

— Варто!

В’єтнамські друзі, сповнені поваги до національних народних меншостей, бодай навіть найвідсталіших, услід за мною вискочили з машини. За ними вийшов і Куйєн.

Таким чином, нарешті, ми зустрілися з племенем са. В Індокитаї воно перебувало на найнижчому ступені суспільного розвитку, у безпросвітних злиднях. Чимало віків вони були поневолені таї. В цих жахливих умовах, безпорадні й знесилені, вони часто помирали з голоду. Їм випала така ж сувора доля, як пуокам з-під Йєн Чау.

Етнологічно люди са належали до південних племен, зокрема до численної сім’ї малайо-почлінезійських народів, що жили, як відомо, на островах двох океанів — Індійського і Тихого, в широкому трикутнику, південна частина якого тягнеться від Мадагаскару через Зундські острови до острова Пасхи, а північна вершина сягає Чорної річки, в басейні якої ми саме подорожували.

Вчені вважають, що са — давні жителі цієї території, в той час як таї, мео та інші народи прийшли сюди пізніше. В Лаосі й Сіамі побратимів са називають кха, а в Камбоджі і Південному В’єтнамі — мой, що означає — дикун. Але не всі вони лишилися дикими. Ті, що населяли рівнини басейну нижнього Меконгу, після злиття з індуськими завойовниками у першому столітті нашої ери створили могутню державу кхмерів з такою високою цивілізацією, що руїни давньої столиці Ангкорі становлять сьогодні сьоме чудо світу. Теперішні камбоджійці — це вироджені нащадки давніх кхмерів.

Етнологи довго сушили собі голови над загадкою, де саме була прадавня колиска малайо-полінезійських народів і як вони переселялися: чи з Зундських островів прийшли на азіатську землю, чи, навпаки, з Азії на Південні острови. Різні дослідники пояснювали це по-різному, але переважала думка, що ці первісні люди жили в Азії і звідти рушили на завоювання островів, так само, як