Читати книгу - "Заметіль"

Він мимоволі згадав ті часи. Як відкривали Центр, як складали плани, рахували кошториси, підписували контракти, як скликали журналістів, як раділи і радилися, як не спали ночами і напивалися у вихідні. І як один з них кинув його, той, кого він вважав тоді своїм. Той, на кого покладав великі надії. Той, з ким збирався піднімати своє дітище на належну висоту. Створив усі умови, забезпечив усім необхідним, ввів у свій дім… Але хтось мабуть заплатив більше. Не пройшло і місяця, як його кращий працівник подав заяву на звільнення. Щось мабуть не угледів він у тому чоловікові, щось мабуть упустив.

(Але до чого тут акваріум та ще й з золотими рибками?)

Як пише Пауло Коельо — треба зважати на знаки. Бо з недавнього часу все знову почало змінюватися. І цього разу — в хорошу сторону.

За два кроки від нього стояла старість, а він знову почував себе молодим, енергійним, сповненим бажань й готовим на всілякі глупства й не збирався звертати увагу на непрохану гостю. Принаймі в найближчі двадцять років.

(Правда, вибрав ти для цього не найоригінальніший спосіб. Споконвіку чоловіки, переваливши через сорокарічний рубіж, починають свято вірити, що двадцятип’ятирічні дівчата мають магічну силу відвертати невідворотне. І що? Хоч один з них залишився вічно юним?)

Але жодні доводи розуму не спрацьовували. Весна вела переможний наступ на його серце, і те, що надворі — кінець осені, а він — сім’янин зі стажем, аніскільки її не бентежило.

— Можна? — просунув свою патлату голову в двері Зеновій, у просторіччі — Зеник. Що він досі ще робить у нього на фірмі, Сергій Романович не міг зрозуміти. З такою головою його бухгалтер міг би бути фінансовим магнатом… у іншій державі. Просто для декого важливими є особисті стосунки, а для декого…

(Все, проїхали.)

— Проходь, сідай і говори.

— Зачекались?

— Але без твоїх вічних приколів, Зенику. По суті.

— По суті? Навіть не знаю, що вам сказати по суті, Сергію Романовичу. Ми ж як домовлялись: я обдзвонюю усі лікарні, знаходжу того костолома, який так посилено лікував Оленочку, що аж не зміг правильно скласти докупи кістки, і пробую по-хорошому вияснити, що ж йому заважало зробити свою роботу, як належить, а якщо не вдається по-хорошому…

— Усе це мені відомо. Ти мав перейти до суті.

— Вже переходжу. Скажіть мені, скільки Оленочка в нас працює? Майже місяць, так?

— З початку листопада. Три тижні.

— І ми ніби-то непогано до неї ставимося, так?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Що я чогось не розумію. Оленочка як нам все пояснила? Що вона впала, зламала ногу, а перелом неправильно зрісся, так? А знаєте, що мені сказав її костоправ? До речі, його звати Нестор Остапович, класний чолов’яга…

— Звідки я можу знати, якщо ти не говориш?

— Два роки тому ніхто не давав гарантій, що вона взагалі виживе. Оленочка, Сергію Романовичу, щоб ви знали, не просто впала, вона вистрибнула з вікна своєї квартири. З восьмого поверху. Як вам новина?

У кабінеті стало чути, як працює компресор в акваріумі.

Сергій Романович повільно підійшов до акваріума і взявся кидати корм жабкам. Давно він не одержував таких новин.

(Ось тобі і золоті рибки…)

— Це не жарт?

— Якщо жарт, то дуже невдалий. Доктор сказав, що він зробив все, що міг.

— Він сказав тобі, чому… як це сталося?

— Це знає тільки Олена. А вона мовчала тоді і, як бачите, мовчить зараз. А якщо мовчить — значить, винна.

— Тобто?

— Вона нічого нікому не пояснювала, ні до кого не висувала ніяких претензій. Якщо це була спроба самогубства, то повторних спроб не було. Міліція швидко закрила справу. За офіційною версією — це був нещасний випадок, вона погодилась з цією версією — і всі заспокоїлись. Дуже зручна ситуація. Наскільки я зрозумів, ніхто навіть не пробував нічого виясняти. Нещасний випадок — так нещасний випадок. Ніхто не намагався домогтися принаймі елементарного розслідування. За словами Нестора Остаповича, у Олени цілком закономірна амнезія на події, що передували травмі, але родичі чи сусіди могли щось бачити і чути, чи не так? Просто не було кому цим зайнятися: мама померла у той самий день від страшної звістки, тато ні разу не з’явився в лікарні, друзів теж не було видно. До речі, зараз її квартира пустує, а вона чомусь живе у вас на квартирі. Чому?

— Іра не раз мені казала, що чує, як Олена зривається серед ночі. Іра завжди сторожко спить, не те що я.

— Це ще не все, Сергію Романовичу. Минулого року Оленочка закінчила медуніверситет. Доктор був впевнений, що вона зараз працює за спеціальністю. Анестезіологом.

— Та-ак. А ти сказав йому, ким вона насправді тут працює?

— Ага. Але він не здивувався. За його словами, людина завжди підсвідомо знає, що для неї найкраще. Олена затратила… це я його цитую… дуже багато фізичних і моральних сил, можливо, для відновлення цих сил їй потрібне якесь затишне місце, де можна залягти в сплячку, і де б ніхто її не будив завчасу.

— І працювати прибиральницею?

— А що, може їй подобається ця робота?

— Що ще сказав твій доктор?

— Обіцяв зв’язатися з реабілітаційним центром у Німеччині і повідомити нам їхні умови і ціну. Ніби-то вони роблять дива.

— Це добре.

— А ми що будемо робити?

— Маєш її адресу? Давай, я трохи прогуляюсь. Як ти кажеш, хтось мусів щось бачити чи чути.

— Пам’ятаєте, в