Читати книгу - "Діаманти Ківі-Ківі"

і лікарську допомогу протягом шістдесяти п'яти днів по п'ять шилінгів щоденно, заборговано шістнадцять фунтів п'ять шилінгів по курсу Південно-Африканського Союзу. Видано одяг…» — Піт Крішансен замислився, обмірковуючи, скільки взяти з напівмертвого від виснаження хлопця за зношені штани, драну куртку і дві витерті повстини. Бушменові треба довести, що він не піде звідси, поки не відробить принаймні п'ятдесяти фунтів.

У протектораті Бечуаналенд експлуатація місцевого населення, звичайно, була заборонена. Мудрий державний закон вимагав, щоб при наймі робочої сили хазяїн укладав письмовий договір і ретельно вів розрахункову книгу. Інспекторам по найму надавалось право перевіряти, як фермери додержують закону. Піта Крішансена теж перевіряв інспектор, але жодного разу, не мав підстав у чомусь звинуватити його. Так Маукі став контрактним робітником.

Розведення каракульських овець у Південній Африці — це своєрідна азартна гра. Досвід узбеків та каракалпаків, які в середньоазіатських республіках великого Радянського Союзу теж займаються розведенням цих невибагливих, але тендітних тварин, не має нічого спільного з досвідом африканських фермерів. Власники отар у Південній Африці, бури та німці, підходять до справи з однією метою — одержати якнайбільше прибутку від смушків та вовни. Особливо великий зиск дають їм шкурки одноденних ягнят з тонким, ніжно закрученим руном, бо саме з них після обробітку виходить цінний каракуль. Та найдорожчий каракуль дають ягнята дострокового окоту. Тому передчасні окоти викликають штучно, з допомогою отруйних ріжок. Впустять у вену терплячої тварини один шприц отрути, і через двадцять чотири години вже розпинають на сушильних дошках найніжніші смушки.

Щоправда, після такої операції вівцематки нерідко гинули від маститу чи інфекції. Але за це завжди вина падала на вівчарів, які нібито погано доглядають дорослих тварин. Узбеки, добуваючи каракуль, лишають матері-вівці принаймні одне ягня. Фермери з Калахарі вбачали в цьому тільки збитки. Вони мали від овець два окоти на рік. Якщо ж, всупереч сподіванням, їхні плани не здійснювались, то винні були знов-таки темношкірі нероби — гереро, готтентоти чи бушмени, бо несумлінно ставились до своїх обов'язків, зазначених у численних параграфах робочого договору.

Закон дозволяв фермерові карати робітників за непокору чи лінощі, щоб примусити їх виконувати свої зобов'язання.

Піт Крішансен був не жорстокий хазяїн. Він остерігався бити робітників чи служанок до непритомності, проте його шамбок не раз походжав по їхніх спинах.

Одужавши і знову зіп'явшись на схудлі ноги, Маукі подякував старій куховарці своєю рідною мовою, приклацуючи язиком і допомагаючи собі жвавими жестами, і пообіцяв принести їй з великої пустині повну гадючу шкуру золотих зернят. Так-так, запевняв він, жовті зерна знаходять у пустині, там, де ніколи не буває дощів і куди навідуються тільки сміливі бушмени. Він, Маукі, знає у горах Нгам-Нгам такі ущелини, де є той дивний метал, з якого можна легко викувати шило для проколювання шкури: -

Якщо куховарка чогось не розуміла, Маукі крейдою малював їй на плоскому камені. Жінка не йняла віри балачкам хлопця і весело сміялася. Та наступного дня куховарка, виповзши з-під ламаного воза, де ховалася від пронизливого нічного холоду, не побачила Маукі на фермі. Він вирушив у нову велику мандрівку через країну Кай-Кай та Калахарі.

При звістці про втечу Маукі обличчя Крішансена посиніло від люті. Він не сподівався, що жовтошкірий хлопець уже настільки оклигав; коли б знав, то давно примусив би його працювати як контрактного робітника.

Цього разу фермер звелів осідлати не вола, а верхового коня. Він узяв з собою двох мисливців гереро, які вели на довгих ремінних повідках високоногих сетерів. Собакам дали, понюхати драні повстини, місце, де спав утікач, щоб вони взяли слід, і погоня за Маукі почалася. Тим часом той, нічого не підозрюючи, відходив усе далі. — Опівдні, коли під прямим промінням сонця яскраво зажовтіли схили глиняних горбів східної частини долини Епукіро, переслідувачі помітили вдалині чорну рухливу цятку.

— Он він, негідник! — задихаючись, вигукнув Крішансен і витер з лоба рясний піт. — Пускай собак, Окагуло! Тільки намордники не знімай! Маукі мені дорого коштує. Якщо собаки перегризуть йому горлянку, хто тоді поверне мені п'ятдесят фунтів стерлінгів?

Нацьковані пси з скаженим гавкотом кинулися наздоганяти втікача і незабаром перетворилися на дванадцять сірих рисок. Ще мить, і вони оточили чорну цятку, утворивши дивний візерунок. Мисливці гереро, посміхаючись, заквапились уперед. Крішансен повагом теж з'їхав з горба.

Маукі сидів навпочіпки і, як тільки котрийсь з псів кидався до нього, падав на пісок, відкочуючись убік. У руці в нього був добрий ціпок, але він не наважувався підняти його на злих хазяйських собак, хоч ті болюче били його лапами і хвостами. З обличчя хлопчика не сходила збентежена усмішка. Намагаючись заспокоїти розлючених псів, він раз у раз повторював: «Чек-чек-чаллі!»

Маукі не знайшов у своїй рідній мові інших слів і тоді, коли Крішансен, шмагаючи його по спині міцним, гнучким шамбоком, горлав:

— Порушив контракт, вошивою! Вкрав одяг! А за крадіжку — десять років каторги! Я навчу тебе, негіднику, шанувати закони бога і власті! Геть на ферму, а то звелю зняти з собак намордники!

Тоді Маукі ще погано розумів білих і йшов туди, куди його гнав шамбок. Втомлений, виснажений, він ледве стояв на ногах. Доплентавшись до ферми, хлопчик упав непритомний біля іржавих казанів.

Другого дня Маукі довідався, що йому заборонено вільно ходити по рідній Кай-Кай та великій Калахарі, поки не відробить свого боргу баасові Піту Крішансену.

Тут же покликали рітбоя, старого негра з племені овамбо, наділи на тремтячу руку вівчаря наручник і стальним ланцюгом з'єднали його з лівою ногою Маукі. Так вони мали ходити доти, поки старий овамбо навчить молодого бушмена доглядати овець.

Ланцюг сковував їх понад рік, доки старий вівчар не склепив навік свої втомлені хворі очі. Два дні Маукі ніс на спині труп старого, що вже почав розкладатися, і лише на фермі хлопця звільнили від ланцюга та мертвого тіла. З того часу через кожні півроку бушмен приходив до хазяїна і питав, скільки днів і тижнів ще йому треба працювати, щоб відробити великий борг.

Та надії хлопця на волю були марні, бо надто старанно і вміло доглядав він отару і надто хитро вів розрахункову книгу