Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

class="book">Павло давно вже був старшим у сім’ї, і мати не посміла допитуватись, куди він іде. Цей темний костюм зостався од її другого чоловіка. Жінка пригадала, з якими труднощами збирав він гроші на нього. Так і не зносив. Поліг десь на війні, і ніхто не знає, де його могила.

“За які це гріхи бог забрав у мене одного й другого чоловіка, а потім і старшого сина?” — подумала мати, дивлячись на Павла.

Сама вона була невисока, немічна і, коли сиділа на стільці, схрестивши руки, здавалась дівчинкою. Тільки лице її було старе, пожовкле і змучене.

— Ти такий же, як і Грігоре, — зітхнула мати, розуміючи, що й середульший син щось затаює від неї. — Такий самий, Павле…

Хотіла сказати, що не засне, поки він не повернеться, як не спала цілі ночі тоді, коли Грігоре ходив у якихось справах, зовсім нічого не говорячи їй. Через оті таємничі прогулянки й загинув. А тепер боялась, що загине й другий син.

— Ви лягайте, мамо, — мовив Павло. — На добраніч!

Вийшов потихеньку, щоб не розбудити Джіка і Костела. Пірнув у темряву, хоч небо було зоряним. В усіх навколишніх будиночках біля порту спали потомлені робітники. Хлопець знав, хто живе в кожному з них. З багатьма ганяв м’яча, ходив ловити рибу і лазив по крутих скелястих берегах, а тепер, простуючи сам темною і тихою вулицею, відчув, які дорогі для нього оці побілені паркани та двори, в яких він грався, будиночки на дві-три убогих кімнатки. Там, у злиднях, пройшло дитинство. Молодість минає в портових майстернях. А далі що?

Підходячи до бара, Павло ще здалеку помітив швейцара, який стояв біля затемненого входу. Портьє відчинив двері, і Павла залило яскраве світло.

— Добрий вечір! — мовив швейцар і трохи підозріливо глянув на хлопця.

Нещасний вихідний костюм! Не витримав іспиту. Юнак пройшов вестибюлем з гардеробами по обидва боки, у великих блискучих дзеркалах побачив свій погано пошитий костюм, дешевий галстук. Комір стискав йому шию.

Кельнер у фраку відчинив широкі скляні двері з намальованим на них золотим якорем, і Павло вступив до круглої зали. В колі, між чорними мармуровими колонами, на лискучому паркеті танцювало кілька пар. Далі стояли накриті сніжно-білими скатертями столи і зелені плюшеві крісла. Із стін, теж оббитих зеленим плюшем, лилося приємне світло. Труби аж верещали. В залі стояло задушне повітря, просякнуте димом і спиртом.

Офіціант, що відчинив йому двері, показав на вільний столик. Павло відмовився і обіперся в колону. Звідси він міг охопити поглядом лише частину залу. Почав оглядати танцюючих. Всі у вечірніх костюмах, жінки в декольтованих сукнях. Юнак відразу примітив двох німецьких офіцерів і високого смаглявого італійця з великим носом. Біля одного столика кілька румунських офіцерів-моряків голосно цокались чарками. У всіх чоловіків, крім молодих і гомінливих офіцерів, були мішки під очима, наче їм уже перейшло за п’ятдесят. Жінки теж видавалися дуже стомленими.

Павло пройшов уздовж столів, та незнайомця серед відвідувачів не побачив.

“А все-таки я мушу пробратися в його льох”, — промайнула в голові думка. І в цю мить здригнувся, немов через нього пройшов електричний струм. Біля столу, трошки захованого в кабіні, недалеко від буфету, на високих стільцях сиділо кілька чоловіків і дві жінки з розмальованими обличчями, схожими на маски. Там же есесівський офіцер розмовляв з якимсь паном. Хоч той був обернений до Павла спиною, та хлопець усім єством відчув, що то шпигун з підземної галереї.

Оркестр скінчив грати, танцюючі повернулися до своїх столиків, і в залі знявся різноголосий гомін. Офіцер у чорній формі встав, невідомий якусь мить подумав, потім підвівся й собі, повернувся лицем до залу.

Це був він. Павло пізнав його постать, невеличку лисину, чорне, кучеряве, зачесане назад волосся, світлі, майже безбарвні очі, вузький ніс, тонкі губи, широке підборіддя. І дуже зрадів, побачивши, що незнайомцеві, близько шістдесяти років, як він і визначив там, у підземеллі. Це шпигун.

Ось він підступив до одного офіціанта, і той щось шепнув. Павло одразу все збагнув, Кліпнув очима, наче яскраве світло засліпило його, і метнувся вперед.

— Пан Януліс? — запитав стиха.

Невідомий глянув здивовано, міряючи з ніг до голови бідно одягненого юнака, і запитально подивився на офіціанта. Той теж знизав плечима.

— Маєш щось мені сказати, хлопче? — спитав Арістіде Януліс.

— Коли можна, віч-на-віч, — сміливо мовив Павло.

Януліс ще раз глянув на нього, потім і собі звів плечима.

— Гаразд, ходімо…

Павло попростував за ним.

“Як дивно складаються обставини, — думав він. — Це ж і Грігоре мав з ним справу. Чи знав брат, хто такий Януліс? А може, цей ресторатор тоді ще не був шпигуном?”

Юнак дивився на спину того, кого звик називати “невідомим”, і уявив собі його там, поміж кам’яними стінами…

Хазяїн “Золотого якоря.” — шпигун!

Вони ввійшли до кімнати, в якій був кабінет Януліса. Голубий килим, сейф, а на стіні безліч фотографій — танцівники, танцівниці, акробати, ілюзіоністи і фокусники, всі ті, що виступали на естраді ресторану.

— Отже?.. — обізвався Януліс і, сівши в одне шкіряне крісло, показав Павлові на друге.

Ресторатор усе ще думав про свою розмову з заступником шефа гестапо Кремера і неуважно слухав Павла. Хотів довідатись про подробиці од румунських офіцерів-моряків. Був певен, що з отим проклятим караваном, який німці зрештою зуміли відправити в Одесу, щось таки трапилось… Його перехопили росіяни? Ральф, перш ніж повідомити Клонару про відправку каравану до Одеси, сповістив про це Янулісу, який посідав вище становище в ієрархії англійської шпигунської агентури, аніж резидент Секретної служби. І звелів зробити все можливе, щоб кораблі таки вирушили. Зрештою, караван відправлено. Яка ж вина його, Арістіде Януліса, коли росіяни зустріли німецькі судна і потопили їх? Він виконав своє завдання, не плисти ж і йому разом з караваном, щоб і на морі бути нянькою кремеровим морякам!

Та він тільки хотів себе трохи заспокоїти, бо знав