Читати книгу - "Вітер з Дніпра"

я згадав, як ти врятувала мене. Я не міг інакше, Олесю.

— Це нечесно! Ти мене образив… Ти навіть не розумієш цього.

— Мовчи, Олесю. Про це ніхто не повинен знати. Мені не треба було нічого тобі говорити. Ось і все.

І раптом Павлик здригнув. Олеся бачила, як поширились його очі, відкрився рот, він хотів щось гукнути і застиг. Трапилось щось незвичайне. Люди зривалися з місць, вимахували руками, вигуки злилися в один суцільний рев. Олеся глянула на ріку і скам'яніла. До вишки хутко під'їздив дід Галактіон верхи на Павликовому водоході. Дід був у святковому одязі, на грудях у нього розвівалась червона стрічка, він щосили крутив педалі, водохід, плавно похитуючись, хутко наближався. Дід крутнув руля, водохід вправно обминув вишку і пристав до берега. В одну мить юрба оточила діда. Першим біля нього опинився Павлик. Він задихався від хвилювання, від несподіваного щастя — водохід був тут, перед очима, водохід — гордощі і радість винахідника!

— Діду! Діду Галактіоне! — безтямно вигукував Павлик і обіймав то діда, то водохід, а на очах у хлопця блищали щасливі сльози. — Діду, та як же ви? Де ви його знайшли?

— На березі, синку. Дуже просто. Напевне, вода прибила до берега…

І враз дід став струнко, взяв під козирьок і відрапортував:.

— Прибув благополушно у повній справності на машині, котру й повертаю у ваше розпорядження. Я шістдесят років…

Але йому не дали скінчити:

— Знаємо, знаємо, ви шістдесят років їздили на волах!

— А тепер на машині!

— На водоході!

— І купуєте собі велосипед, котрий на гумових шинах!

Дід Галактіон комічно розвів руками:

— Ну й народ! І рапорта не дали доказати!

* * *

Наступного дня піонервожатий подзвонив по телефону у лікарню. Мабуть, він одержав дуже невеселі вісті, бо прийшов до піонерів сумний-пресумний.

— Ось що, хлоп'ята. З Євгешкою погано. Дуже погано, хлоп'ята. Зараження крові в нього. Ось що.

За годину колгоспівська підвода виїхала з села. На шарабані сиділи Василь, Олеся, Кузька, Наталя й Павлик. Наталя тримала на руках велику скриньку з фанери. Це був нашвидку організований ляльковий театр. Піонери вирішили відвідати хворого товариша і розважити його невеличкою виставою. П'єску придумав сам Кузька. Це була дуже нескладна п'єска. У Матрьошки заболів зуб. Вона звернулася до баб Бабарих, і ті почали її лікувати. Вони шептали над хворою, обмазували її щоку глиною, давали дихати димом від ладану, щоб підкурити того зловредного черв'яка, який завівся у зубі. Черв'ячка не підкурили, але Матрьошка зовсім здуріла від того лікування. Вона вхопила ломаку і погналася за своїми «лікарками». Ті з переляку видралися на високу вербу, де були грачині гнізда. Стривожені й обурені граки зовсім обскубли бабам волосся, а Матрьошка пішла до справжнього лікаря, який вирвав їй хворого зуба.

Лікаря й граків довелося спішно робити з матерії й вовни, і тут Наталя виявила неабияку майстерність. Вона ж переробила двох своїх ляльок на баб Бабарих. Нема чого казати, що означеним Бабарихам, напевне, не до смаку припаде Кузьчина п'єска, і, напевне, вони домагатимуться негайного зняття її з репертуару. Проте я особисто твердо переконаний, що Бабарихам у цьому не пощастить, і Кузька, мабуть, напише ще не одну таку п'єску, висміюючи залишки старого, побитого побуту. У передпокої дітей зустрів лікар.

— На жаль, я не можу дозволити цього побачення, — коротко сказав він. — Вашому товаришеві дуже погано. За півгодини ми чекаємо літака, який забере Євгена.

— Куди? Куди? — в один голос стурбовано скрикнули діти.

— До міста. В інститут. Ми вжили всіх заходів, проте життя хлопця в небезпеці. Але ви не журіться. В спеціальному інституті в' місті його врятують.

У хлоп'ят опустились руки.

— А ми… ми йому ляльковий театр привезли, — сумно вимовила Наталя. І такими самотніми, такими пригніченими відчули себе вони.

— Бідний Євгешка… Бідний боягуз, — стиха проказала Олеся.

— Він тепер не боягуз, Олесю, — відповів Василь. — Він справжній піонер…

— «Справжній піонер», — повторили Павлик і Кузька. Але стільки суму було в їхніх очах і такі засмучені и тихі були їхні голоси, що лікар негайно втрутився в розмову:

— Еге-ге, — голосно сказав він, — ми, здається, зовсім зажурились? Носи повісили? Це нікуди не годиться. Євгенові погано, але це не значить, що становище його безнадійне.

— А нащо… нащо ж тоді викликали літака? — зірвалося з губів у Павлика.

— А тому й викликали, що хлопця можна врятувати. І врятують. Живий залишиться ваш товариш. Ого-го, в інституті не таких рятували! Повернеться хлопчина здоровісінький…

Від цих слів стало всім веселіше. І справді, навіщо ж би й літака викликати, коли немає надії на порятунок?

— Ну, що ж тепер? Їхати додому? — спитала Наталя.

— Їхати, друзі. Але спочатку ми поїдемо на аеродром. Розумієте?

Всі підтримали цю думку піонервожатого. Який хороший Василь! Ну, звичайно ж, звичайно, на аеродром!

* * *

Срібний птах приземлився і, пробігши трохи рівним полем, зупинився. Піонери бачили, як з кабіни літака вийшло двоє. Один був у шкіряному шоломі пілота, другий —