Читати книгу - "Лабіринт біля моря"

чим був римський «голод на мистецтво». Веррес упродовж трирічного високого урядування на Сицилії грабував усе, від пам’ятників богам у храмах до перснів, які зауважував на пальцях багатих сицілійців. Вовчий апетит нових володарів світу аж ніяк не супроводжувався компетентністю, і можна часто спіткати дивовижну необізнаність римлян. Консул Муммій, який здобув і пограбував Коринф, погрожує особам, відповідальним за транспортування до Риму предметів грецького мистецтва, що коли ті їх ушкодять, то він їх змусить — наче то було можливо — відтворити шедеври.

Зрештою, і сам Цицерон, пристрасний колекціонер, про що свідчать його листи до Аттика, коли той перебував у Греції («Якщо знайдеш якісь скульптури, що мені б відповідали, не вагайся й купи мені»), вчинив у промові проти Верреса низку різних помилок (хибна атрибуція, брак розмежування істотних мистецьких цінностей тощо).

Від часів Августа римські цезарі проводили щодо Афін радше ліберальну політику. Петроній у Сатириконі жартує, що в Афінах легше було спіткати бога, ніж людину. Далебі, під римським пануванням давня столиця Греції переживала справжню навалу пам’ятників не лише богам і цезарям, а й другорядним покровителям і благодійникам міста. Сам Август мав чимало статуй в Афінах і принаймні одну на Акрополі. Поблизу Парфенону, за двадцять метрів від його східного фасаду, було зведено храм, присвячений Римові та цезареві. Від нього залишилася дещиця фрагментів, із яких можна здогадатися, що ця невелика, округла, важка будівля, поруч із шедеврами доби Перикла була, м’яко кажучи, естетичним непорозумінням. Поруч із західною стіною Пінакотеки досі перебуває гігантський п’єдестал із сірого мармуру, на якому височіли колись пам’ятники на честь одного з королів Перґаму, а відтак Антонія[33] і Клеопатри, врешті Агріпи, цезаревого швагра, котрий, як відомо, добився привілеїв для міста.

Не тільки п’єдестали міняли власників; часто на існуючий торс просто накладали нову голову цезаря і вибивали новий напис, отож цей пам’ятник по черзі представляв Тиберія, Нерона, Віспасіана чи Тита.

Святий Апостол Павло надто полестив афінянам, назвавши їх найбільш релігійними з людей, побачивши в Афінах храм, зведений невідомому богові. Це був звичайний запобіжний засіб, так само, як пам’ятники цезарям не були доказом ентузіазму, а радше опортунізму.

Цезарям Клавдієві та Калігулі приписують спорудження великих сходів у капітолійському стилі, які вели до Пропілеїв. Один із найбільш автентичних приятелів Еллади, цезар Адріан, втілював свої плани прикрашання Афін поза межами святого пагорба. Проте, як занотував Павсаній, його пам’ятник містився всередині Парфенону, не відомо, чи тому, що Адріан вважав себе новим Тезеєм, чи тому, що на заставленому вщерть пам’ятниками святому пагорбі годі було знайти належне місце.

Юліан Відступник був останнім цезарем, який прагнув повернути богам Еллади Олімп, а Греції — колишню славу. В листі до сенату й афінського люду цезар пише: «Скільки потоків сліз я пролив, скільки разів стогнав, простягаючи руки в бік Акрополя і прохаючи Мінерву, аби вберегла вона свого слугу й не покидала його».

Легенда каже, що він вислав послів до Дельфів, пограбованих герулами, щоб вислухати поради піфії та випросити благословення для своїх планів. Він отримав таку відповідь: «Скажи королю: в руїнах лежить храму колишнього радісна споруда; бог не має притулку; тиша джерел і гаїв лаврових; навіть вода перестала промовляти».

Піском забуття припало ім’я Дексіпа. Не було тоді ні Плутарха, щоб написати його життєпис, ні видатного скульптора, котрий переказав би нам його портрет. А прецінь той афінський оратор і письменник заслуговує на пам’ять еллінофілів. Коли в середині III століття готи здобули Аттику, і їм вдалося захопити мури Афін, Дексіп у ярах Пентелікону й Парнасу організував імпровізовану армію з громадян, яка вигнала готів. Остання, хоча й недовга перемога греків. У Луврі зберігається напис на честь Дексіпа. З нього ми довідуємося, наче він був архонтом і членом почесного комітету Великих Панафіней, що свідчить про живучість (принаймні номінальну) традиційних афінських інституцій.

Наприкінці IV століття Афіни переходять під владу Візантії. У Константинополі в 425 році постає «університет», контрольований і фінансований державою. Вільні школи афінських філософів тим разом отримують серйозного конкурента. Століттями Афіни витримували змагання з іншими осередками античної цивілізації, проте неоплатонічна доктрина, яка так бурхливо розвивалась у IV–V століттях, була засуджена як ворожа державній релігії — християнству, і це стало однією з головних причин вигнання з Афін філософів і риторів на підставі едикту Юстиніана в 529 році. Цей адміністративний акт був дошкульнішим, аніж будь-яка програна битва. Афіни звели до ролі невеликого гарнізонного містечка Східної Імперії.

Парфенон на межі VI і VII століть перебудували на церкву Премудрості Божої. То, властиво, була адаптація існуючої в незмінному стані грецької святині. Між колонами перистилю виріс мур. Із західного боку до храму був пробитий вхід, а старий вхід замурували, створивши апсиду, вкриту фресками. Під пласким плафоном добудували куполоподібне візантійське склепіння. Стіни вкрито фресками, єпископський трон «позичено» з театру Діоніса. Всі ці роботи, втім, не змінили конструкції Парфенону. Його зовнішній вигляд залишився непорушеним. Подібним чином Ерехтейон переробили на церкву Матері Божої.

Володарі Візантії рідко відвідували столицю давньої Еллади. Найміцніше в пам’яті людській запав візит Василія II на початку XI століття, який обрав Акрополь, щоб саме тут відсвяткувати свою перемогу на болгарами. То був уклін уже давно покійній традиції.

Про духовний стан мешканців Афін наприкінці XII століття дають уявлення збережені проповіді Михайла Акоміната, який упродовж тридцяти років був афінським архієпископом. Його резиденція містилася на Акрополі, службу Божу він правив у Парфеноні — отож, можна подумати, що він осягнув вершину мрій