Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

і підтвердив, що той дав йому утекти. Горішньому простили провину. Все це теж факти, на які слід вважати, Терентію Свиридовичу.

— Я й не казав вам, що ми братимемо до уваги тільки те, що не на користь Горішньому, — Шелест постукав зігнутим пальцем по палітурці синьої записної книжки, в якій лежав квадратик цигаркового паперу. — Заводій банди звичайно знав, що Горішній не належить до вірних йому головорізів. І все ж через стільки років старі «друзі» згадали про Вепра, вирішили зайти з ним у контакт. Чому?

— Бо їм стало відомо про дальше життя Горішнього. Після ліквідації банди він незабаром повернувся у своє село. Отже, який могли зробити висновок ті, хто спорядив лисого до нас? Висновок простий: Вепрові вдалося вислизнути з-під куль прикордонників у Гнилому Яру, про його зв’язки з бандерівцями органам державної безпеки невідомо, Горішній зумів замести сліди, приховати минуле. Звичайно, свого минулого він боїться. Він не хоче, щоб його викрили. Варто нагадати йому про старе, пригрозити, він виконуватиме все, що від нього вимагатимуть… Як видно, Гандзя-Мацюк десь на Заході сплив знову на поверхню і простягає свої щупальця сюди. Жаль, ми проґавили його в сорок четвертому… Те, що Вепр якийсь час перебував у банді, дозволяє Мацюкові робити на нього ставку. Йому потрібні на радянській території свої люди. От і довелося згадати Горішнього. Природно, зникнення Кібця викличе в його хазяїв за кордоном тривогу. Вони можуть здогадуватися про його провал. Та навряд, щоб вони відвернулися від Горішнього. У них впевненість, що Вепр відомий тільки їм, а ми про нього нічого не знаємо. До Горішнього ще раз можуть завітати з «привітом».

— Логічно, — погодився полковник і стомлено запитав: — Які ж ваші пропозиції?

— Послухаємо, що скаже завтра затриманий. Поки що ми не знаємо головного: для чого йому потрібен був Вепр. Ну, а тоді доведеться поговорити з Горішнім відверто, підготувати його на випадок появи нових «гостей».

На обличчі Шелеста промайнула тінь. Він міцно стулив губи, замислився. Сива голова схилилася на бік, сперлася щокою на твердий кулак. Оголилося зап’ястя руки. Рожевий широкий рубець спускався від долоні вниз, ховаючись в рукаві білої сорочки.

Було пізно. Кабінет поринув у сутінки. За вікном на небі проплив тремтливий трикутник барвистих зірок, почувся розмірений гуркіт моторів. Розвертаючись над містом, рейсовий пасажирський літак ішов на посадку.

«Десята година», — подумав Петришин і тихо підвівся. Хотів викликати для полковника машину.

Зарипіло крісло. Шелест неголосно заговорив:

— Був у мене друг. Столяр зі Львова. В один день приймали нас в партію. Сиділи в одній камері в «Бригідках». Хороший товариш був, кришталевий комуніст… Під Гвадалахарою франкісти викинули білий прапор. Сергій і я пішли до їхніх окопів як парламентери. Йшли без зброї, на повний зріст, відкрито. Фашисти вдарили з кулемета за якихось сорок кроків. Я приповз назад, обливаючись кров’ю, а Сергій залишився лежати на кам’янистій землі. Ми були молоді. Ми тоді ще не розпізнали до кінця підлоти тих, хто стоїть по той бік барикад. За довірливість розплатилися дорогою ціною, втратили такого бійця… Людям треба вірити. Але спочатку варто переконатися, що вони люди. Ви слухаєте мене, Арсене Тарасовичу? — в голосі полковника забриніли металеві нотки. — Почуття свої кладіть на одну полицю, а тверезий розсуд — ка другу. Я розумію вас. І я не маю нічого проти Горішнього. Спіткнувся хлопчисько в юності, що ж, на смітник його, чортом на нього дивитися все життя? Неправильно! Але не поспішайте, майоре, з відвертістю. У Горішнього ще все попереду. А перевірити його доведеться. Доручіть лейтенантові Валігурі…

Настирливий дзвінок перебив полковника. В темряві клацнув важіль.

Секунду Шелест слухав спокійно. Потім рвучко встав.

— Що?! На мосту? Та не мимріть, ви! Доповідайте як слід…

Тривога в голосі Шелеста передалася Петришину. Він відчув — сталося щось неприємне. Мимоволі майор теж підвівся, прислухаючись до кожного слова.

— Комендант піде під суд, — тихо кинув у трубку Шелест. — Треба було попередити мене. Значить, жодної надії? Так… Буду. Чекайте.

На столі спалахнула лампа. Світло впало на полковникове обличчя. Очі його палали гнівом. Кинувши трубку, він пішов до. вішалки, взяв пальто. Глухо пояснив:

— Кібець розбився на смерть. Проїжджали мостом, він викинувся з п’ятнадцяти-метрової висоти. Його везли у відкритому газику. Комендант, бачите, спецмашину розпорядився фарбувати… Завтра, майоре, Кібець уже нічого нам не скаже. Одягайтеся, їдьмо.

На маленькій станції
1

Кожен, хто подорожував залізницею через Київ і далі, на південний схід від Дніпра, неодмінно проїжджав невелику станцію Даньки. Охайний будиночок вокзалу потопав у зелені пишних акацій, у густому плетиві дикого винограду, а взимку, одягнувши біле вбрання, дерева і виноград ховали будиночок напівпрозорою ніжною пеленою. Тільки фасад вокзалу весело сяяв уночі квадратами широких вікон, що кидали на перон яскраві пучки світла.

Вдень на станції майже завжди було безлюдно. Життя починалося тут звечора. З першими вогнями затишний зал заповнювали пасажири з валізами, рюкзаками, кошиками. Три швидкі поїзди далекого напрямку проходили Даньки вночі, робили тут короткі зупинки, брали пасажирів і мчали далі, тривожачи пітьму перестуком коліс і вогнями вагонів.

Майже до ранку не гасло на станції світло, відкривалися і закривалися важкі скляні двері, миготіли у віконцях руки касирів, працювали поштове відділення, книжковий кіоск і буфет.

У буфетному залі всі місця були зайняті ще звечора. Цівки диму пливли під стелю, повивали круглу яскраву люстру. На прилавку пихкав пузатий самовар. Метка чорноброва офіціантка снувала між столиками, подавала круто заварений чай, кухлі пінястого пива, пляшки лимонаду.

У залі стояв приглушений гомін, тихо лилася з репродуктора мелодія вальса, приємний голос м’яко наспівував:

Далі неозорі, київські сади, Друже