Читати книгу - "Обережно, діти!"

малюнок.

Дід підвівся, пішов до дверей і зник десь у коридорі. За якийсь час двері відчинилися, і дід тримав у руках справжній модельний літак. Майже як на картинці.

– Вааау! – не стримався я. – Звідки у вас це?

Виявляється, дід Орко був конструктором. Багато років він працював у конструкторському бюро. Тільки на старість повернувся в Данилівку. Він тут народився. Його дружина захворіла, і їй порекомендували переїхати до села. На жаль, це також не допомогло. От тепер він так і живе тут, серед своїх книжок, у своєму світі. Йому байдуже, що його ніхто не розуміє.

Я вирішив, що приходитиму до діда Орка щодня. Ще я вирішив, що вже не хочу бути бухгалтером, як Богданів тато, а конструктором, як дід Орко.

Сьогодні я швидко ліг спати. Це не означає, що швидко заснув. Я просто лежав із заплющеними очима і мріяв.

Мрія про літаки зникла після того, як Павло постукав у вікно.

– Виходь! Скоро обід!

11. Хованка

Анетці пощастило: в неї є собака. Колись у неї була ще й кішка. Маня. Вона була біла й пухнаста. То клубок ниток стягне з дивана, то на шторі погойдається. От тільки коли втомиться, лягає і муркотить. Вона навіть бублики їла. Не вірите? Мені Анетка розповідала. Якось бабуся з Анеткою пили чай з бубликами. Мурка підійшла до столу, підняла голову й тихо нявкнула.

– Певно, бублика захотіла, – подумала Анетка.

Вона кинула Мані шматочок бублика. Кішка спробувала надкусити і зрозуміла, що бублик їй не по зубах. Вона пішла на кухню, поклала бублик у блюдечко з молоком, а сама лягла поруч. Коли бублик розмок, витягла його з блюдечка і з’їла.

Маня завжди була в центрі уваги. Анетчина бабуся навіть дозволяла брати її в ліжко.

Бровка їм подарував дядько Василь. Дядько живе в місті й іноді приїжджає їх провідати. Анетці Бровко відразу сподобався. Але не Мані.

Щовечора, коли Бровко лягав спати, Маня вистрибувала йому на морду й відразу втікала, щоб уникнути помсти. Такі вони, жінки! Одного разу Бровкові урвався терпець. Він вирішив поквитатися. Собака почав доводити кішку до істерики. Коли Маня підходила до своєї тарілки, щоб поїсти, Бровко підбігав і пісяв прямісінько в тарілку. Коли киця лягала спати, він підбігав, піднімав лапку і пісяв їй на голову. Маня не знала, що робити. Коли Бровко в чергове хотів їй помститися, вона вирішила піти з дому. Тепер Бровко нудьгує і не знає, куди подітися. Він часто лягає біля килимка, на якому спала Маня, і чекає. Чому, щоб скучати, треба обов’язково розійтися?

Анетка була справжнім хлопчиськом. Це в неї від старшого брата Тараса. Вона навіть виглядала як хлопчик: коротке волосся, на голові картузик, носила хлопчачі штани й кеди. Коли Анетка була мала, вона завжди пленталася за хлопчиськами, з якими водився її брат. Вона подавала м’яча, коли хлопці грали у футбол, копала черв’яків, коли хлопчаки йшли рибалити, і навіть насиляла черв’яків на гачки. Анетка нічого не боялася. От тільки ім’я у неї було якесь не таке. Це її так тато охрестив, коли приїхав із Москви, перед тим як Анетка народилася. Вона сама розповідала. «Або Анетка, або ніяк», – поставив тато ультиматум. Бідна Анетка. Я уявив собі, що вона могла називатися «Ніяк», і мені її стало шкода. «Тоді бабуся місяць нічого не їла і не розмовляла з татом. Казала, щоб забирався назад до своєї Москви», – розповідала Анетка. Я не знав, куди саме йому треба було забиратися. Знав тільки, що мати свою Москву, це, мабуть, круто.

Тараса я бачив рідко. Сьогодні субота, і Тарас та його компанія з’явилися на нашій вулиці.

– Ну як, малявки?

– Ми – не малявки, – випрямив спину Павло.

– Хто б казав?! – Степан, Тарасів друг, оцінив кожного з нас від голови до ніг і скривив губи. – Ану, іди сюди! – Степан сам підійшов до Павла, торкнувся до його м’язів, потім порівняв зі своїм мізинцем і констатував: – Як у горобця під коліном.

– Давай, хто кого, – запропонував Дмитрик, простягаючи долоню.

Петро, третій Тарасів друг, із короткими білими кучерями та засмаглим, аж темним обличчям, підійшов до Дмитрика і так скрутив йому руку, що той аж скрикнув.

– Я казав: малявки, – усміхнувся Тарас, похитуючи своїми довгими чорними кучерями.

– Давай краще в хованки. Ти мене ніколи не знайдеш, – висунув язика Павло.

– І мене, – засміялася Анетка.

– Це ми ще побачимо, – всміхнувся Тарас. – Хто жмурить? Полічімо!

Я не дуже щось пропонував, бо не знав, чим усе це може закінчитися. Ми всі зібралися біля старої яблуні.

– Тут жмуритимемо! – запропонував Тарас командирським голосом. Усі похитали головами.

Стрибав коник по горбочку І побачив жовту бочку. А хто з бочки буде пити, Буде перший тут жмурити.

Лічилка закінчилася на Павлові.

– Ура! Цього разу не я! – стрибала на одній нозі Анетка.

– І не я! – танцювала навколо неї Ксенька.

Я знав, що мені також пощастило, але чомусь мовчав.

Павло незадоволено прикрив вуха руками й прихилився до дерева.

– Так тобі й треба! – почув Павло за спиною Тарасів голос.

– Раз, два, три, чотири, п’ять, я уже іду шукать! – затулив Павло вуха і, підглядаючи з-під рукава, кричав так голосно, що точно було чути аж до діда Орка.

– Так нечесно! – гукнув з-за дерева Степан. – Ти підглядаєш.

– Нічого я не підглядаю, – заперечив Павло і ще раз затулив долонями очі.

Усі розбіглися так швидко, що я й не встиг отямитися. Павло відійшов кілька кроків до саду й оглянувся. Було так тихо, що я почув, як дзижчить бджола, сідаючи на ромашку. Мої ноги прилипли до землі.

– Палі-стукалі, Марко! – летів до крислатої яблуні Павло. – Я тебе застукав! – Він репетував так голосно, що бджола злякалася й полетіла геть.

У мене не було іншого виходу, як визнати поразку: мене застукали найпершого. Поки Павло шукав Анетку, старші хлопці повистрибували зі своїх засідок і швидше, ніж Павло, були біля старого дерева.

Цього разу мусив жмурити я.

– Раз, два, три, чотири, п’ять… – почав я тихо.

– Ти що, язика проковтнув? – гукнув хтось із старших хлопців.

Я на всяк випадок перевірив, чи справді не проковтнув язика. Усе на місці.

Я навіть не встиг злякатися.

– Ти що, сьогодні каші не їв? – кричав з іншого боку Степан.

Я справді сьогодні не їв каші. Я її ніколи не їм. Довелося починати все спочатку. Цього разу голосно.

Найважче було знайти Тараса. Я боявся відійти від дерева, щоб той не