Читати книгу - "Плавучий острiв"

вище двадцяти одного ступня. Було б чорною невдячністю скаржитись на таку температуру у місцевості, що межує з тропічним поясом. Населення островів і не скаржиться, а приплив сюди хворих американців, як ми казали, весь час зростає.

Що б там не було, а в міру як квартет глибше осягає таємниці цього архіпелагу, облудні уявлення парижан все більше розвіюються… розвіюються, наче листя глибокої осені. Вони стоять на тому, що їх обманули, але самі лише й винні, що піддалися на обман.

— Цей Калістус Менбар нас ще раз ошукав! — запевняє Пеншіна, згадуючи, що головний інспектор розповідав їм про Сандвічеві острови, як про останню твердиню дикунства в Тихому океані.

І коли вони гірко йому за це дорікають, він відповідає, підморгуючи правим оком:

— Що ж поробиш, дорогі друзі? Тут усе так відмінилось із часу моєї останньої подорожі, що я сам нічого не пізнаю.

— Жартівник! — вигукує Пеншіна, ляскаючи головного інспектора по гладкому череву.

Одне лише можна сказати з певністю: якщо й відбулися зміни, то сталося це з блискавичною швидкістю. Колись, ще 1837 року, на Сандвічевих островах установлено конституційну монархію з двома палатами. До першої вибиралося тільки землевласників, до другої — всіх громадян, що вміли читати й писати; першу обирали на шість років, другу — на два. Кожна палата мала двадцять чотири члени, які спільно обмірковували справи в присутності урядового кабінету, що складався з чотирьох королівських радників.

— Отже, — каже Івернес, — в них був король, ще й конституційний, а не мавпа в пір’ї, і чужинці уклінно віддавали шану цьому королеві.

— Я переконаний, — озивається Пеншіна, — що в цієї величності не було навіть обручки в носі… і що вона вставляла собі штучні зуби в кращих дантистів Нового Світу!

— О, цивілізація, цивілізація! — зітхає перша скрипка. — Канаки не мали потреби в штучних щелепах, коли пожирали своїх полонених!

Хай пробачать цим мрійникам такі міркування про речі. В Гонолулу справді нещодавно був король, чи принаймні королева Ліліуокалані, що зараз втратила престол, але боролась за права свого сина Адеї проти претендентки на гавайський трон якоїсь принцеси Каіулані. Отже, довгий час архіпелаг був охоплений революційними заворушеннями зовсім так, як це траплялось у Сполучених Штатах Америки чи в Європі, з якими він схожий навіть у цьому. Чи не могло це призвести до втручання гавайської армії й покласти початок згубним часам військових заколотів? Ні, безперечно, тому що гавайська армія нараховує всього двісті п’ятдесят рекрутів і двісті п’ятдесят добровольців. П’ятсот чоловіків неспроможні скинути уряд — принаймні десь серед Тихого океану.

Але там були й англійці, що пильно стежили за подіями. Схоже було на те, що принцеса Каіулані тішилась їхньою прихильністю. З другого боку, японський уряд був не від того, щоб обернути острови на свій протекторат, і розраховував на підтримку численних кулі, що працювали на плантаціях…

— Ну, а що американці? — питає в Калістуса Менбара Фрасколен, бо його цікавить американське втручання, що природно випливає з усієї ситуації.

— Американці? — перепитує головний інспектор. — їм зовсім не потрібний протекторат. Вони цілком задовольняються з того, що мають тут стоянку для суден тихоокеанської пароплавної лінії, оце й усе[72].

Проте 1875 року король Камехамеха подався до Вашингтона, щоб відвідати президента США Гранта, і віддав Гавайські острови під його руку. Через сімнадцять років президент Клівленд вирішив повернути трон королеві Ліліуокалаиі — на Сандвічевих островах існував у той час республіканський лад і Санфорд Доуль був там президентом, — але в обох країнах піднялися хвилі протесту.

Ніщо, проте, не змогло позаважати тому, що, як видно, записано в книзі долі народів — однаково, народів давніх чи сучасних, — і з четвертого липня тисяча вісімсот дев’яносто четвертого року на Гавайському архіпелазі утверджено республіку на чолі з президентом Доулем.

Стандарт-Айленд робить тут зупинку днів на десять. Багато хто виявляє бажання скористатися з цього і оглянути Гонолулу та околиці міста. Родини Коверлі й Танкердон, найбагатші мешканці Мільярд-Сіті, щодня їздять у порт. З другого боку, хоч плавучий острів відвідує ці місця уже вдруге, захват гавайців не має меж, і цілі юрми їх приїздять подивитися на це чудо. Правда, поліція Сайруса Бікерстафа, яка неохоче пускає на острів чужоземців, пильно стежить за тим, щоб відвідувачі щовечора повертались на берег у зазначену годину. Через ці запобіжні заходи сторонній людині довелось би зазнати багато труднощів, якби вона затрималась на «перлині Тихого океану» без дозволу, що його дістати не легко. Зрештою, з одного й другого боку існують добрі стосунки, але жодних офіційних зустрічей між двома островами не відбувається.

Квартет влаштовує кілька дуже цікавих прогулянок. Нашим парижанам подобаються тубільці. їхні типові риси чітко окреслені: смаглява шкіра, обличчя лагідні й одночасно виявляють почуття власної гідності. І хоч у гавайців тепер республіка, можливо, вони шкодують за своєю колишньою дикунською незалежністю.

«В нашій країні повітря вільне», — каже одне їхнє прислів’я, але вони самі вже не вільні.

Дійсно, після того, як Камехамеха підкорив собі всі острови архіпелагу, після встановлення 1837 року парламентарної монархії, кожним островом керує окремий губернатор. Тепер, за республіканського ладу, вони ще роздрібнені на округи та райони.

— Отже, — каже Пеншіна, — тут бракує тільки префектів, супрефектів і радників префектури, разом з конституцією VIII року[73]!

— Чи не час вертатися додому? — втручається до розмови Себастьян Цорн.

Та шкода