Читати книгу - "Фіолетові діти"

річ, все це не потягнула. Але, дякувати Богу, нам допомагає один із маминих учнів. Він заплатив за все: за операцію та за період реабілітації. На жаль, мама ще дуже слабка. Мені дозволяють її відвідувати тільки раз на день, і то не надовго, щоб не втомлювати.

Вже в палаті, білій, чистій та просторій, вдивляючись у втомлені очі маленької жінки з рішучими тонкими губами, я розумію, що не зможу її розпитувати. Просто не зможу. Бо це з мого боку буде повним свинством. Тому я сиджу та мовчу, як закінчена дурепа. Мовчу та краю себе… Чого мене сюди понесло?

І раптом Ангеліна сама звертається до мене:

— Дитинко, — каже вона, простягає до мене тонку руку з пергаментною білою шкірою та кладе її, трохи прохолодну, мені на долоню, — ти не хвилюйся, все буде гаразд.

Я бачу світло-карі очі, які випромінюють співчуття, і як від важкого, нерівного подиху хворої білими хмаринками підіймається та падає на подушку тоненьке волосся біля скроні.

Вона думає про мене… Переживає, стоячи за крок від смерті…

— У тебе все буде гаразд, — знову заспокоює мене Ангеліна, — ти знайдеш те, що шукаєш. Ти дуже здібна, дитинко. Я рада, що ти прийшла.

5

Я не пам’ятаю, коли я його помітила — чи коли йшла парком від Світлани і, побачивши ззаду чиюсь темну фігуру, інстинктивно прискорила ходу, чи вже коли їхала в автобусі…

Але в маршрутці його вже неможливо ігнорувати. Він сидить ззаду. І я фізично відчуваю його погляд на своїй потилиці. Я нервово обертаюся, та він швидко уникає мого погляду: його моторошні прозоро-блакитні очі під бридкими білястими віями втуплюються у вікно.

Він за мною слідкує.

Маніяк.

Маніяк-альбінос.

Страх масними пальцями перехоплює мені горлянку.

Треба перевірити — спадає на думку божевільна ідея. Я виходжу навмання через дві зупинки. Альбінос виходить за мною. Я прискорюю ходу, але відстань між нами не скорочується. Від звуку його тихих кроків позаду світ ніби викривляється, і мені здається, що я потрапила всередину абсурдного фільму жахів. Мабуть, так і з’їжджають із глузду. Майже істерично я повертаю до випадкового магазину. У супермаркеті повно народу. Я занурююся в юрбу людей. Безцільно тиняюся серед рядів із крамом. Коли мені здається, що я вже втекла від свого переслідувача, беру зовсім не потрібну мені зубну щітку та стаю в чергу біля каси. Озираюся. Альбіноса немає. Я розраховуюся. Коліна в мене трусяться, але я навмисне повільно йду до виходу.

Однак… там, біля дверей, я помічаю його кремезну фігуру.

А їхати до готелю таки треба. Я ж не можу вештатися по супермаркетах усю ніч. Поки ще час пік, у натовпі легше стати непомітною.

Але… він сідає за мною і до автобуса.

Виходжу на своїй зупинці з примарною надією все ж таки втекти. Прискорюю ходу. Мені не вдається — Альбінос прямує за мною до готелю. Я не озираюся, швидко заходжу в хол і крокую до ліфта. Тільки там я обережно повертаю голову. Альбінос зупинився біля рецепсії, і, поки він там про щось розмовляє, я гарячково натискаю кнопку ліфта. Ну хутчіше! Мені здається, що двері відчиняються надто повільно, а мій переслідувач уже розвертається… Серце калатає так, що мені закладає вуха, як на концерті геві-метал. Коли ліфт рушає, я раптом розумію, що не втекла. Я в пастці, якщо він… дізнався, де я мешкаю. Від цієї думки холоне в ногах. Це ж не супермаркет — у готелі майже порожньо. Єдине, що мені спадає на гадку як варіант спасіння, це подзвонити Ігорю. Боже, благослови мобілки!

Ігор, вислухавши мою істеричну сповідь, спокійно і впевнено інструктує мене:

— Заспокойся. Зайди до кімнати. Зачини за собою двері. Присунь до них щось важке, наприклад, шафу. Нікому не відчиняй. Я приїду. Десь годин за вісім, швидше не вийде. Я тебе звідти заберу. Ти тільки нікуди не виходь. Я буду на зв’язку. У разі нагальної потреби запиши номери, куди можна звернутися. Не бійся, якщо треба, наші хлопці будуть у тебе через п’ять хвилин.

Від його слів мені стає спокійніше, до того ж у коридорі нікого немає. Я зачиняюся в кімнаті. Роблю все, що мені радив Ігор. Потім прислухаюся до звуків за дверима. Тиша.

Вимикаю світло і відхиляю портьєру. З мого вікна добре видно площу біля центрального входу. Там я помічаю темну фігуру свого переслідувача. Він зупиняється під ліхтарем, прикурює і дивиться на вікна готелю у мій бік. Потім відходить. Тепер у темряві добре видно тільки червоний вогник його цигарки. Дякувати Богу, що він не пішов за мною.

Дивлюся на годинника: зараз сьома година, отже, чекати до третої години ночі. Ніч сьогодні навряд чи буде для мене спокійною.

Вмикаю телевізор.

Показують будівлю школи. У кутку екрана напис — Росія. Двір школи заповнений учнями. Камера наїжджає на юнака з продовгуватим інтелігентним обличчям та довгим білявим чубом, він кривиться та презирливо дивиться в екран. Симпатична репортерка в біленькій шубці підсовує йому мікрофона: «Скажитє, пожалуста, ви ученік етой школи? Билі лі ви свидєтєлєм происходящєго?»

«Нєнавіжу гламур», — шкіриться він їй у відповідь. Потім підіймає руку, вдаючи, що стріляє в неї: «Пах-пах!», — естрадно дме на вказівний палець, як на дуло пістолета, та удавано-урочисто проголошує: «Умрі, гєнєтічєскій мусор!»

У репортерки зараз же з носа починає юшити кров. Вона з жахом притуляє руку до обличчя. Кров тече ще стрімкіше. Забризкує яскравими червоними краплями білу шубку. Репортерка налякана ще більше, особливо виглядом безнадійно зіпсованого хутра, яке вона марно намагається відтерти голою долонею. До неї підбігають люди. Камера хитається. Крупним планом усміхнене лице юнака. «Ги», каже він, а потім тицяє в камеру пальці знаком «вікторі»: «Вам уже