Читати книгу - "Мор, Валерій Олександрович Шевчук"

по доріжках, прокладених поміж хворих, моталися ті, котрі могли ще рухатися. Були покриті плівкою поту, оголені частини їхніх тіл лискотіли. Хапали ротами повітря, бо не було його тут, між сопуху та спеки, але не спинялися ні на хвилину. Інколи подихав вітерець, гул і крики змішувалися, і кілька рук тяглися назустріч тому подуву. Мухи сідали на простягнені тіла, зривалися і знову починали несамовито кружляти.

Странній упізнав в одній із чорних постатей бурмистра. До нього повзли й підходили, тягли прохально руки, і, де він проходив, голосніше спалахував лемент. Бурмистер вряди-годи зупинявся і щось говорив. Часом махав до ворона з квачем, і той підходив помастити хворих. Бурмистер ішов далі, і там, де він побував, стогони й лемент затихали. Натомість спалахували в іншому місці, і Алембек кликав мастія туди.

Странній дивився на все те широко розверстими очима. Заціпенів, і тільки погляд його палав. Відчував той вогонь ув очах, а ще більше червону квітку в грудях. Гризло його щось ізсередини й мучило. Забував, що пережив у личинах ченця Григорія та сіроносого, — щось нове й світле входило в нього. Через це прикипів до сірої стіни, не рухаючись, і незмигно дивився. Насталювалися йому м'язи, а руки стискали п'ястуки. Дививсь уже тільки на одного у цьому дивному хаосі людських тіл, був то новий його приятель — моровий бурмистер. Хотів і собі простягти руки до нього, як до рятівника. Знав, що це дурна й даремна забаганка, але глибоко в нутрі, саме там, де найбільше боліло, почав пробиватись химерний і тендітний паросток. М'який та ніжний — странній схвилювався. Відчув раптом: у кожного із цих страждущих росте в душі такий самий пагін, і був радий, що хоч тим не різниться від усіх.

Він приплющився і ніби закам'янів біля цієї стіни. Хто зна, може, він зв'язується з Алембеком особливими нитками. Хто зна, може, вперше впізнав, що таке людська злагода, і не хотів її загубити. Вперше відчув: на його обличчі є якась бридка, потворна маска, і недаремно її лякаються сторонні. Готовий був здерти її, адже не носить він у собі зла. Хто зна, може, здерти оту маску — це і є здобути навіки в собі загублене? Оте «я», яке йому вже не захочеться викидати з грудей, і воно заповнить у ньому морочну порожнечу, з якою зараз живе. Збагнув: тендітний паросток у грудях — це і є надія, можливість чекати і сподіватися. «Дякую тобі, доле, — прошепотів він, — і за таке!»

Вони знову неквапно брели порожніми вулицями. Говорили мало, дошкуляла спека, отож тільки перекидалися принагідними фразами. Обоє, здається, відчували, що між ними щось в'яжеться, той дивний зв'язок, яким лучилися на порожніх вулицях, їх хвилював. Странній уперше відчув, що біль у грудях можна перетворити в тепло. Більше такої злагоди зі світом, більше жалю до нього й розуміння — і те станеться. Не розумів тільки одного: що вабить морового бурмистра до нього?

— Здається, я починаю розуміти, що вас тут утримує, — сказав странній раптом, дивлячись у тремкий од спеки й мух вуличний просвіт. — Здатність уселяти надію. Так, здатність уселяти надію! А от ваших помічників?

— Не так усе просто, — відказав моровий бурмистер, голос його прозвучав зморено. — Не в мені чи в моїх помічниках річ. Тобто не в кожному з нас зокрема. Річ у тому, що ми з'єднуємося один з одним особливими нитками. І тільки те, що ми разом, утримує нас і живить нашу силу. — Бурмистер ішов якусь хвилю мовчки, а тоді заговорив знову: — Навіть покутники, що стьобають себе нагаями, мимоволі збираються у купи. Роз'єднай їх, і жоден не вчинить над собою такого насильства.

— Все це сітка, — сказав странній.

— Але й вона часом рветься, — підхопив бурмистер. — Я пережив не один мор, доводилося мені боротися з ним і самому.

— І що?

— Дивна річ, — признався бурмистер. — Не витримувати гірше, ніж витримувати.

Луна від їхніх кроків розбивалася об розпечені стіни. Бруківка розігрілася так, що пекла крізь підошви.

— Той, що не витримує, — сказав Алембек, — ближчий до смерті. Рівновага духу — ось що важливо. Той, хто піддається конечному, тим самим підписує собі вирок.

— Рівновага духу — це відсутність відчаю, — повільно проказав странній і зарипів м'язами шиї, повертаючись до малого ворона побіч з собою, — Ви знаєте, пане бурмистре, що таке порожнеча?

— Ось вона перед вами! — хитнув бурмистер на вулицю, що безлюдна лежала перед ними.

Странній похитав головою. Може, взяти й розповісти цьому чоловікові про себе? — подумав він. Може, оповісти йому про бойовисько і про те, що дивні речі, буває, кояться з людьми. Про грозу, яка пробуджує їх посеред дороги, але радості не приносить. Про безсонні ночі і біль у грудях. Про те, що людина така, як є, тільки раз назавжди дана?

— Справжня порожнеча — це відчай, — сказав Алембек, ніби підслухавши його думки.

Вони йшли і йшли. Проминули навіть те місце, де жив Алембек, бо чомусь не могли розлучитися. Знали, що промовлені слова — тільки принагідне розумування — знаки того, що їм хотілося висловити. Суть заховано глибше: можливо, вона в їхніх взаєминах, у початку їхньої трохи несподіваної спільноти, в тому невідомому, що раптом їх сполучило. Можливо, завдяки тому невідомому оживлювали для себе мертве повітря вулиць, яке зворушували ходою, і мертві стіни, об які пласко розбиваються звуки їхніх кроків. Можливо, так легше дихалося під цим мертвим небом із малим та сердитим сонцем, яке сипле таким варом, що годі його витримати. Не могли так просто покинути те, що тільки почало народжуватись у них, бо, може, в душах в обох проклюнувся ніжний паросток, про який думав зараз странній. Він став необхідний їм обом: здається, й Алембек мав свій притамований біль. Майже такий самий, як у страннього, хоч страннього привело в це місто інше.

Йшли та йшли. І силою випадку в час цієї проходки не зустрілося їм ні душі. Тільки хмари мух літали, випереджаючи їх чи налітаючи, провисали над головою і збивали крильми нерушне, розпечене повітря — обоє мусили те повітря вбирати в себе.

— Пане! — раптом спинився бурмистер і завернув до страннього химерного свого дзьоба. — Мор… чи не знамення?

— Ні! — сказав странній.

— А мені здається, так, — зовсім тихо мовив чорний печальний птах. — Все щось мені ввижається… Здається, ось-ось щось має відбутися. Не підкажете що?

— Ні!