Читати книгу - "Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз"

навіть попри те, що вона могла б урешті-решт виявитися кращою, стосується сітківки наших (та й усіх інших хребетних) очей. Оптичний нерв, як і будь-який інший, є таким собі багатожильним кабелем — пучком окремих «ізольованих» проводків, яких у цьому випадку налічується близько трьох мільйонів. Кожен із цих трьох мільйонів проводків веде від однієї з клітин сітківки до мозку. Можна уявити їх проводками, що ведуть від банку трьох мільйонів фотоклітин (насправді трьох мільйонів ретрансляційних станцій, що збирають інформацію від іще більшої кількості фотоклітин) до «комп’ютера», який має обробляти цю інформацію в мозку. Вони збираються разом з усієї сітківки в єдиний пучок, який і є оптичним нервом цього ока.

Будь-який інженер, природно, припустив би, що фотоклітини мають бути розвернуті до світла, а їхні проводки — вести назад, до мозку. Він би посміявся з припущення, що фотоклітини можуть бути розвернуті від світла, а їхні проводки виходити на бік, найближчий до світла. Однак саме це відбувається в сітківках усіх хребетних. Кожна їхня фотоклітина, по суті, «під’єднана» задом наперед, а її «провід» стирчить у бік, найближчий до світла. Цей «проводок» мусить тягнутися через усю поверхню сітківки до точки, де він пірнає в отвір сітківки (так звану «сліпу пляму»), щоб приєднатися до оптичного нерва. Це означає, що світло замість того, щоб безперешкодно проходити до фотоклітин, має продиратися крізь ліс з’єднувальних проводків, переважно зазнаючи хоча б деяких затухань і викривлень (насправді, може, й невеликих, але сам принцип образив би почуття будь-якого скрупульозного інженера!).

Я не знаю точного пояснення такого дивного стану справ. Відповідний період еволюції був так давно… Але я готовий закластися, що це якось пов’язано з траєкторією, шляхом крізь еквівалент Землі біоморфів у реальному житті, який треба було пройти, щоб розвернути сітківку правильним чином, починаючи від якогось предкового органа, що передував оку. Можливо, така траєкторія існує, але ця гіпотетична траєкторія, реалізована у справжніх тілах проміжних тварин, виявилася невигідною — невигідною лише в певний момент часу, але достатньо й цього. Проміжні форми могли бачити навіть гірше, ніж їхні неідеальні предки, і те, що вони створювали кращий зір для своїх далеких нащадків, цього не змінить! Значення має лише виживання тут і зараз.

Закон бельгійського палеонтолога Луї Долло стверджує, що еволюція є незворотною. Це твердження часто плутають із купою ідеалістичної маячні про неминучість прогресу, часто в поєднанні з безграмотною маячнею про еволюцію, що «порушує другий закон термодинаміки» (люди, що належать до половини освіченого населення, яке, за словами романіста Ч. П. Сноу, знає, що таке цей другий закон, зрозуміють, що еволюція порушує його не більше, ніж зростання немовляти). Немає жодних причин, з яких загальні тенденції в еволюції не можна було б розвернути у зворотному напрямку. Якщо впродовж певного часу в процесі еволюції існує тенденція до збільшення рогів, згодом знову може легко виникнути тенденція до їхнього зменшення. Закон Долло насправді — лише твердження про статистичну неймовірність проходження тієї самої еволюційної траєкторії двічі (або, по суті, будь-якої конкретної траєкторії) в будь-якому напрямку. Один-єдиний мутаційний крок можна легко розвернути. Але для більшої кількості мутаційних кроків, навіть у випадку біоморфів з їхніми дев’ятьма невеличкими генами, математичний простір усіх можливих траєкторій є настільки величезним, що шанси на можливий прихід двох траєкторій у ту саму точку стають малими аж до зникнення. Це ще справедливіше для реальних тварин з їхньою значно більшою кількістю генів. У законі Долло немає нічого таємничого чи загадкового, і це не те, що ми виходимо й «перевіряємо» в природі. Він просто випливає з елементарних законів імовірності.

З тієї самої причини неймовірно аж до зникнення, що той самий еволюційний шлях може колись бути пройдено двічі. І з тих самих статистичних причин здається так само неймовірним, що дві лінії еволюції можуть зійтися в одній кінцевій точці з різних відправних.

Тому ще приголомшливішим свідченням потуги природного відбору є те, що в реальній природі можна знайти численні приклади, в яких незалежні лінії еволюції начебто зійшлися з дуже різних відправних точок у те, що дуже схоже на одну кінцеву. Якщо придивитись уважніше, ми помітимо (було б тривожно, якби не помітили), що конвергенція тут не є повною. Різні лінії еволюції виявляють своє незалежне походження багатьма деталями. Наприклад, очі восьминога дуже нагадують наші, але провідки, що ведуть від їхніх фотоклітин, не розвернені вперед до світла, як у нас. У цьому сенсі очі восьминога задумані «розумніше». Вони прийшли до аналогічної кінцевої точки з зовсім іншої відправної. І цей факт виявляють деталі на кшталт згаданої.

Такі поверхові конвергентні подібності часто надзвичайно вражають, і решту розділу я присвячу деяким із них. Вони надають найприголомшливіші докази здатності природного відбору компонувати добрі задуми. Однак той факт, що поверхово аналогічні задуми також відрізняються, свідчить про незалежність їхнього еволюційного походження та історій. Основним обґрунтуванням є те, що, коли задум достатньо добрий, аби виникнути раз, принцип цього задуму достатньо добрий, аби виникнути двічі з різних відправних точок у різних частинах царства тварин. Ніде це не ілюструється краще, ніж у прикладі, який ми використали для нашої базової демонстрації доброго задуму як такого — ехолокації.

Більша частина того, що ми знаємо про ехолокацію, походить від кажанів (та людських інструментів), але вона також спостерігається в багатьох інших неспоріднених груп тварин. Її практикують щонайменше дві окремі групи птахів, тоді як у дельфінів і китів вона доведена до дуже високого рівня досконалості. Більше того, вона майже безумовно була «відкрита» незалежним чином принаймні двома різними групами кажанів. Птахами, що її практикують, є південноамериканські гуахаро та далекосхідні печерні салангани — ті самі, гнізда яких використовують для приготування відомого супу. Обидва види гніздяться глибоко в печерах, куди майже або й зовсім не потрапляє світло, і обидва орієнтуються в темряві за допомогою відлунь від свого власного клекоту. В обох випадках цей клекіт є чутним для людей, а не ультразвуковим, як більш спеціалізовані клацання кажанів. І жоден із цих видів птахів, схоже, не довів ехолокацію до такого рівня досконалості, як кажани. Їхній клекіт не є частотно модульованим і навряд чи придатний для вимірювання швидкості за допомогою доплерівського зсуву. Можливо, подібно до плодоїдних кажанів Rousettus, вони просто засікають паузу між кожним голосовим сигналом і його відлунням.

У цьому випадку можна бути абсолютно певним, що ці два види птахів винайшли ехолокацію незалежно від кажанів і один від одного. Хід міркувань тут такий самий, який часто використовують еволюціоністи. Ми дивимося на всі тисячі видів птахів і бачимо, що переважна більшість із них не використовують ехолокацію. Її практикують лише два окремі невеликі роди, причому між ними немає більше нічого спільного, крім того, що вони обидва живуть у печерах. Хоча ми і вважаємо, що всі птахи й кажани мають спільного пращура, якщо простежити їхній родовід достатньо далеко, цей спільний пращур був також спільним для всіх ссавців (включно з нами) та всіх птахів. Переважна більшість ссавців і переважна більшість птахів не використовують ехолокацію, і цілком імовірно, що їхній спільний пращур теж цього не робив (як і не літав — це ще одна здатність, яка була вироблена незалежним чином декілька разів). Звідси випливає, що здатність до ехолокації кажани та птахи розвинули в себе незалежним чином, так само,