Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

й дим вихоплювалося кволе світло; воно лилося па глину, прослизало поміж кущиків, ледве червонило пожовкле листя. Навкруги ж нього гойдалася темрява. Вона сповнювала собою все, а в струмочках і калюжках лежала чорною зловісною смолою. Нам нахилився над Вогнем погріти руки, а потім прислухався. В тій чорній безодні могла ховатися небезпека: могли пошматувати звірячі пазурі та щелепи, стовкти ноги табуна, смертельно куснути гадюка, потрощити кістки сокира, пробити груди спис…

Раптом мисливець здригнувся, всі його почуття й інстинкт напружилися. Він відчув, що біля огнища блукало життя, і стиха штовхнув ватажка.

Нао підхопився і собі прислухався до темряви. Нам не помилився. Навкруги них нишпорили якісь істоти; волога рослинність і дим перебивали їхній дух, а все ж син Леопарда був певний, що це були люди. Тоді він розворушив огнище списом, підскочило червоно-жовте полум’я й осяло кілька постатей, що поховалися оддалік.

Нао збудив третього товариша.

— Люди! — прошепотів він.

Довго стоячи один біля одного, вони вдивлялися в темряву, але ніщо більше не виявляло себе. Жодне шарудіння, жоден непевний дух не долітав до них крізь хлюпання дощу та подихи вітру. Де ж небезпека? Чи це плем’я, чи лише кілька чоловік блукає тут на самоті? І куди ж іти, щоб тікати, чи битися?

— Стережіть Огонь! — сказав нарешті ватажок.

Юнаки дивилися йому в спину, його постать меншала й блідла, наче привид, і врешті зникла в темряві. Непомітно змінивши напрям, Нао попростував до кущиків, в яких ховалися люди. Вогонь допомагав йому. Сам Нао хоч і тримався в темряві, але міг роздивлятися в рожевих сутінках. Він час від часу спинявся, тримаючи кия й сокиру напоготові; інколи припадав вухом до землі. Посувався ж Нао не навпростець, а по колу. Він так обережно скрадався по м’якій землі, що найтонше вовче вухо не почуло б його ходи. Біля кущів Нао спинився. Минуло чимало часу, а він не почув і не помітив нічого, крім шелесту листя та шарудіння дрібних звірят.

Тоді мисливець навскіс перейшов кущі і повернувся туди, де був досі. Чужих людей немає й сліду.

Він не здивувався, бо його інстинкт йому це вже підказував, і тому подався до горбочка, що маячив у темряві. Нао обережно піднявся на вершечок: далеко між горбами виднівся блідий вогонь. Це був Вогонь людей. Але він горів так далеко, а повітря було таке густе, що ледве-ледве можна було помітити кілька невиразних постатей. Це були люди, але хто вони, з якого племені, розпізнати не можна було ніяк. Цього разу Нао так само затремтів, як колись на березі озера. Але нині небезпека була ще більша, ніж тоді, бо чужі помітили присутність уламрів перше, ніж ті викрили їх.

Нао повернувся до своїх юнаків, посуваючися спочатку так само обережно, а потім і швидше, коли вже стало видно Вогонь.

— Люди там! — прошепотів він, простягаючи, руку па схід.

— Треба підживити Вогонь у клітках, — додав Нам за хвилину.

Цю справу Нао доручив юнакам, а сам заходився накидати навкруг вогнища гілляки, роблячи щось схоже на загорожу. Світло від полум’я тепер було видно добре, але сказати, чи є біля нього люди, чи ні, вороги не змогли б. Коли клітки були готові й тріски для них теж, Нао наказав виступати.

Дощ переставав, а вітер ущух зовсім. Якщо вороги не переймуть їх на дорозі й не помітять їхньої втечі, вони оточать Вогонь, що горить і далі на самоті, та, думаючи, що його оборонятимуть, не зважаться напасти, доки не використають усіх можливих хитрощів. А тим часом уламри встигнуть далеко відбігти.

Удосвіта дощ ущух. Бліде світло вибилося з безодні, зоря ледь-ледь прозирала крізь хмари. Деякий час уламри сходили на похилу гору. Коли вони дісталися вершини, то побачили за собою лише степи, чагарники й ліски, одноманітний сіро-жовтий краєвид з плямами блакитної та пожовклої рослинності.

— Люди загубили наш слід, — сказав Нам.

А Нао заперечив:

— Люди женуться за нами!

Справді, на березі річки з’явилося спочатку дві постаті, а за ними ще з тридцятеро. Хоч було дуже далеко, але Нао помітив, що всі вони були навдивовижу маленького зросту, їхньої ж зброї ще ніяк не можна було розгледіти. Вони не бачили уламрів у схованці за деревами і час від часу спинялися, щоб перевірити сліди. Число їх зростало, син Леопарда нарахував уже більше п’ятдесяти. Не можна було сказати, що вони були моторніші від утікачів.

Щоб найменш ухилятися від свого шляху, уламри мусили б перейти зараз майже оголену місцевість, де лите подекуди росла коротенька травичка. Уламри так і пішли, покладаючись на втому ворога. Довгий час вони спускалися з гори, не відчуваючи втоми. Коли ж, обернувшись, мисливці побачили своїх ворогів на горі, вони вже мали значний виграш у відстані.

Дедалі місцевість ставала все дужче порізаною. Зустрілося крейдяне поле, що ніби заклякло, скорчившись у муках; потім порослі колючками степи, всі у вибоїнах та згортках, де щокроку можна було провалитися в тріщину землі або впасти в яму, налиту водою.

Боліт було так багато, що уламри ледве посувалися вперед, бо, обминувши одне, натрапляли одразу ж на друге. Та врешті вони вибралися з цих боліт і ступили на руду землю з кількома високими та кволими соснами, оточену торфовищами. Звідси вони побачили рівне поле, і Нао вже відчував велику радість, коли тут, як на зло, ліворуч несподівано виткнулася ватага людей уже відомого чудернацького зросту.

Чи це були перші, що, знавши місцевість, короткою дорогою прийшли сюди, випередивши втікачів? Чи це була друга ватага того самого роду? Вони досить наблизились, щоб можна було добре розгледіти їхню будову тіла. Найвищий з них ледве чи дістав би лобом до грудей Нао. Голови у них були наче без шиї, обличчя