Читати книгу - "Мушкетери, Валентин Ісаакович Річ"

Фернан. — Коли б з ними щось сталося в дорозі, кінь ніколи б їх не покинув. Ти не знаєш тутешніх коней — вони не кидають господаря в біді! Очевидно, Майя з хлопчаком лишились у Джаббарі. От коли нам згодився б вертоліт Сміта!.. Тепер уся надія на коня. Погодуй його… Я до діда Джафара!

На світанку мертву ущелину розбудив стукіт копит і гул голосів. Перший ішов Вороний. Дід ні разу за всю дорогу не натягнув повода — кінь сам вибирав шлях.

Поминувши дві гостроверхі вершини на початку ущелини, кінь несподівано перейшов учвал, помчав прямо до невисокої скелі з пологою вершиною і як укопаний зупинився біля великої купи кам’яних брил.

Став, одкинувши назад суху, тонку голову, і тривожно заіржав.

Вершники скочили з коней і підбігли до каміння.

— Тут був вхід у печеру? — спитав Тара-сюк.

— Тут, — тихо відповів Джафар. Доторкнувся до однієї із брил і так само тихо сказав: — Пилу немає. Обвал стався цієї ночі.

— Ввечері! — почувся звідкись з-за каміння Майїн голос.

Через хвилину дівчина і хлопець стояли поруч з дідом.

— Живі! — вигукнув Тарасюк.

— Де кінь? — суворо сказав дід.

— Там! — Майя простягла руку до того місця, де купа каміння стикалася з суцільною скелею.

Халід завмер, не в силі звести очі.

— Нащо вам треба було тягти в печеру коня? — не витримав Фернан.

Але Майя ніби не чула його запитання. Вп’ятьох вони почали розбирати каміння.

— Дивний землетрус, — сказав Фернан, спираючись плечем на величезну брилу. — Звалилася тільки одна скеля і тільки в одному місці! Можливо, Майя все-таки пояснить нам, що сталося?

— А я й сама нічого не розумію… Ми втрьох були в печері — я, Халід і Віллі… Та ще Халідів кінь… Сміт фотографував нас.

Потім я дивлюся — щез. Я вийшла сюди. Бачу — він сидить на самому верху і, як завжди, свердлить дірки… Я ще й спитала, чи не набридло… Він сказав, що скоро закінчить. Тоді покликав Халіда і попрохав його принести бачок з водою від вертольота; вертоліт стояв он там.

Потім Віллі навіщось вилив усю воду в дірки і засунув туди якісь дроти.

Тоді він спустився із скелі, сів у вертоліт і помахав нам рукою. Коли вертоліт полетів, ми з Халідом повернулися назад — і замість входу в нашу печеру…

— Вибух? — швидко спитав Тарасюк.

Майя похитала головою.

— Навіть звуку обвалу не чули. Щоправда, вертоліт тріщав над самим вухом… Халід нізащо не погоджувався піти без коня. Довелося послати до вас Вороного — самого…

Ще один камінь, ще один — і зверху з’явився чорний пролом.

Халід перший видерся нагору, засунув голову в отвір і, енергійно працюючи ліктями, протиснувся між стелею печери і брилами кам’яних уламків.

Сонце вже зайшло, коли коня було нарешті звільнено з полону. Ліхтар, взятий Фернаном, уже не світився — кінчилася батарея. Відра, щітки, Майїна сумка — все так і лишилось у печері.

Григорій довго не міг заснути. Він лежав із заплющеними очима і в думці перебирав події останніх місяців, намагаючись відшукати в них якісь факти, котрі допомогли б йому зрозуміти те, що сталося сьогодні.

Без сумніву, дивний обвал зробив Сміт. Отже, і його раптовий від’їзд — не випадковість.

Але навіщо? Для чого йому треба було робити цей обвал? І що за дивний вибух — без грому, без летючих уламків?

Тарасюк розплющив очі й сів. Над суцільною темрявою ущелини блискотіла золотим розсипом зірок широка небесна дорога.

…Піраміда в Хірбеті. Печера в Джаббарі. Ще раніше — галасування іноземної преси з приводу гіпотези Бєлова…

Через одну точку можна провести скільки завгодно прямих у будь-якому напрямку. Але те, що він, Тарасюк, не провів єдино можливої прямої через дві точки — сичання газет і викрадення піраміди, — було безглуздою недбалістю. Ще добре, що Майя і Халід під час вибуху не були в печері!

Григорій задрімав десь перед світанком, коли на зеленкуватому сході залишились тільки найбільші зорі. Останнє, що він пригадав, засинаючи, були слова незрозумілої телеграми: “Ваша піраміда переїхала…”

Ледь зайнялося на світ, Майя розштовхала мушкетерів, узяла їх попід руки і повела до розчищеного входу в печеру.

— Зараз ви побачите гостя з космосу, — попередила вона. — У кого слабкі нерви, хай зостається на свіжому повітрі.

Фернан усміхнувся, дістав сигарету, закурив і присів на камінь.

Тоді Майя схопила Григорія за рукав і потягла за собою.

З хвилину вони стояли зажмурившись, щоб очі звикли до напівтемряви у печері.

— Раз! Два! Три! — подала команду Майя.

Григорій розплющив очі.

Прямо навпроти вхідного отвору стояв, по кісточки увійшовши в камінь, велет у скафандрі. Глибока свіжа тріщина пересікала круглий шолом. Величезні безпалі руки звисали вздовж могутнього тулуба.

З двох отворів у шоломі було зрозуміло, кого хотів зобразити художник.

— Можна збожеволіти! — вигукнув Тарасюк. — Фернан! Швидше сюди!

Він вискочив з печери, схопив фотоапарат із спалахом, миттю прибіг назад і сфотографував шістдесят чотири кадри — більше котушок з плівкою в нього не було.

…Назавтра Григорій відіслав у Москву короткий звіт про Майїну знахідку, фотографію Зійшлого з неба і прохання продовжити відрядження на два місяці для вивчення фресок Саммілі.

А через два дні табір перенесли в ущелину Джаббар.