Читати книгу - "Щаслива зірка полковника Кладо, Ростислав Феодосійович Самбук"

півгодини. Макс увійшов веселий і життєрадісний, уважно подивився на Адельгейду.

— У жінок на обличчі намальовано, коли вони закохані по вуха! — мовив грубувато, та Адельгейда не почервоніла й не засоромилась.

— Я радий бачити тебе, Макс, — почав Мертенс трохи патетично, — ми маємо випити сьогодні за нашу зустріч і за нашу милу господиню!

— У принципі я не заперечую, та зваж, що я машиною.

— Колись ти відвозив мене, здається, не після першої чарки…

— Прошу до столу, — запросила Адельгейда. — До речі, зараз приїде Єва.

— Завжди знав, що ти розумниця, — весело усміхнувся Макс. — Я давно закоханий в неї.

— А потім поїдемо до ресторану, — нагадала Мертенсу Адельгейда.

Лаффе поморщився.

— Від такого столу до ресторану! — заперечив. — Я проти.

— До ресторану — завтра, — запропонував Мертенс, стиснувши під столом руку Адельгейди, і та опустила вії на знак згоди.

Єва не забарилася. Вони пили коньяк і ром. Мертенс щедро підливав усім, сам намагаючись не допивати. Перший звалився Макс. Він заснув, поклавши голову просто на стіл, і Єва, сміючись, потягла його до сусідньої кімнати. Вона не повернулася. Пауль потанцював з Адельгейдою.

— Вип'ємо, — запропонував.

Адельгейда кивнула. Мертенс налив їй повний фужер.

— Ну, що ви! — заперечила.

— Ви мені дуже подобаєтесь, і я хочу випити з вами на брудершафт.

— Ну, коли так! — Адельгейда випила весь фужер. Пауль поцілував її. Адельгейда зробила кілька непевних кроків і опустилася на диван. Притулилася спиною до диванної подушки й одразу заснула.

Мертенс полегшено зітхнув. Навшпиньках підійшов до дверей, за якими зникли Макс і Єва. Зазирнув обережно. Єва спала, поклавши голову на відкинуту руку Макса.

Пауль вислизнув до передпокою. Через силу нап'яв поверх пальта Максову шинель, витяг у Лаффе пістолет з кобури й поклав до зовнішньої кишені — тепер зброя могла знадобитись йому. Постояв перед дзеркалом, надів високий офіцерський кашкет і рішуче пішов до виходу.

Він грюкнув дверима сильно, як грюкає людина, що підпила, спустився з ґанку не зовсім упевнено. Йшов до хвіртки бетонованою доріжкою, похитуючись і опустивши голову, та дивився спідлоба уважно, готовий до всього.

У завулку — жодного перехожого. Пітьма навалилася на все, придушила навіть звуки. Паулеві здалося: зараз із цієї чорної пітьми вийдуть двоє чи троє, схоплять за руки — він подзеленчав ключами й стиха вилаявся, зовсім як трохи п'яна людина, не годна відімкнути автомобіль.

Зиркнув на хвіртку, за якою стояв мотоцикл, але нікого не побачив. Думав: тільки б рушити, щоб не затримали, поки він ще не сів у машину, — тільки б рушити, це видавалося найбажанішим у житті. Сподівався, що гестапо схоче спочатку встановити коло зв'язків гауптмана, який відвідав Мертенса, і мав надію відірватися од переслідувачів.

Машина завелася одразу. Пауль рвонув її і увімкнув фари; два вузьких синіх промені освітили дорогу — вулиця була зовсім порожня.

Одразу поворот на швидкості, аж зарипіла гума. Ще один…

Нікого позаду, ніхто не переслідує його.

Мертенс трохи зменшив швидкість. Проїхавши два чи три квартали, зупинився, вимкнув мотор. Прислухався — тиша, жодного автомобіля.

Пауль проминув ще кілька вузьких вулиць і виїхав на магістраль, що вела до передмістя. Побачивши телефонну будку, пригальмував. Почув у трубці знайомий голос і запитав спокійно, наче дзвонив у Москві до свого управління:

— Гер оберст? Говорить Йоган. Ганс просив переказати вам вітання й передати дещо з продуктів.

— Коли я зможу побачитися з вами?

— Зараз.

— Але…

— Негайно ж і там, де зустрічалися минулого разу, — повторив Пауль.

«Полковник» зрозумів його.

— Виїжджаю.

Пауль звернув до вулиці, що виходила на автостраду Берлін — Бреслау. Проїхавши кілька кілометрів, звернув на бічне порожне шосе й загальмував на узбіччі, вимкнувши підфарники. Сидів і чекав, спостерігаючи за шосе в дзеркальце заднього огляду. Повз нього промчали кілька вантажних машин, проїхав велосипедист, нечутно ковзнула асфальтом легкова машина. Нарешті якесь шосте відчуття підказало Паулеві, що наближається «полковник». Вихилився з вікна.

«Мерседес» їхав повільно, кілометрів тридцять на годину. «Полковник» не зупинився, лише на мить вимкнув фари й відразу знову засвітив.

Пауль почекав кілька хвилин — перевірив, чи не стежить хтось за «полковником». Нікого, лише проїхав назустріч ваговіз і зник за поворотом.

Через два кілометри Пауль звернув на бруківку й побачив у кущах «мерседес». Поставив свою машину поруч, потиснув руку «полковникові».

— Тоді я не зміг ні подзвонити, ні в який інший спосіб попередити вас.

— Я так і зрозумів — щось трапилось.

— Випадок, дурний випадок… — Мертенсові не хотілося розповідати про історію з монетою. Перевів розмову на інше: — Я привіз новий шифр. Особисті контакти скасовано. Тайники теж. Тільки радіозв'язок.

— Причина таких крайніх заходів?

— Гестапо наступає нам на п'яти.

— Невже так серйозно?

— Далі нікуди! Тримайте… — віддав кодову книгу. — На все добре, оберст, нехай вам щастить!

«Мерседес» рушив, їхня зустріч не тривала й трьох хвилин. Пауль умостився на сидінні, дивився на дорогу й не відчував полегшення, хоча, нарешті, виконав одне з найнебезпечніших своїх завдань.

Зітхнув і увімкнув мотора. За півтори години відходив поїзд на Мюнхен, і він мав потрапити на нього. Як буде все гаразд, звідти його знову перекинуть за кордон.

Вранці, трохи прочумавшись, Макс Лаффе визирнув у вікно й не побачив автомобіля, залишеного під котеджем. Поспіхом одягнувшись, розбуркав Адельгейду.

— Де Пауль? — запитав.

Жінка сонно закліпала очима. Макс вискочив до передпокою — нема ані шинелі, ані пістолета.

Отже…

Що він знає про Пауля Мертенса? Знайомство в ресторані… Правда, той був свій у компанії офіцерів організації Тодта, і це вже багато про що свідчило. Потім ще кілька ресторанних