Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

Аби-х так здоров, шо віт!

Вояки врадувалися, що діти війта розпізнали.

- Ми за ним шукаємо, а він тут!

- Вони п’єні,- виясняли діти.

Винесли війта на дорогу, горілиць поклали, а самі за фірою шукали.

Діти кропиву руками рвали і з війта муху обганяли.

Спровадили вояки фіру, вергли в драби війта й поїхали його дім перетрясати.

Повновида війтиха відразу вгадувала, чому її газда, гей ніч, п’яний.

- Єго з вітійства дурно-пусто скинули, а любчьик мій з тої грижі, з того туску...

Та й голосила, та й лице йому мокрим рушником обтирала.

По ревізії повезла патруля війта й війську передавала.

 

 

Ішли на небі зорі молошною дорогою, а під ними машерувало військо тісарською дорогою та й бадіків із собою вело.

Вийшли газдині ’д горі на дорогу, щоб газдів своїх вирядити, щоб знати, де їх сліди цілувати.

Як той шум у темнім лісі, як сонне видіння пішли-пропали.

Приповідали жінки, гей за мерцями, щиро: як газди їх газди ніжки собі сходять, усю нічку ока не зажмурять, з жури почорніють.

Слізьми вмивалися й голосили, що тверде залізо газдам ручки попереїдає, що газди їх уже ’д хаті не вернуться, з високої полонини скороми не принесуть, у кедровії трунви з ними не ляжуть.

А коли сплакані газдині домів вертали, то плач у собі запирали, по голові долонями лупали й одгадували причину, за що їх газдів найшло таке тверде здекуційство.

- Аби хоть за ніготь мав провини, то би не жєль було!

- Аби хоть дома не ночував!

- Аби хоть солімку чужу настолочив!

- Ніхто такого не чув, не видів!

- Говоріт свеї,- перериває ука війтиха.- Кого має найти напасть, то й дома захопит. Адї мого через смучій поменник забрали.

- Через поменник, кажете? - довідувалися приязно та щиро газдині й руки підоймали.

Війтиха хмарила лице й повістувала:

- Кажу, шо чуєте: через поменник газди-сми-си збула! Каже піп на сороковусти: «Вітихо, я нові поменники спровадив, а подивітси. Траба й за небіщиків дбати, траба душі чьисто та файно держєти»,- каже. «Та же я ше дідів поменник маю, адіт, єкий повний!» «Це руб,- каже,- це не поменник. Чіму ви не вбираєте дрантиву дранку, єк ідете до дому божого, але берете білу чісану сорочку, та й фустку броцку, та й коралі, та й киптарь смушковий, та й постільці легонькі? Чіму,- каже,- з-під маржинки чьистите, в колешни солімку та й листєчко стелите? А душі руб’єм обвиваєте? А душі гірші від вас, гірші від маржинки? Ей, вітихо,- каже,- шукайте блєшку, най вам поменник переміню!» Розвєзую я платину, тєгну корону та й даю, а піп надух душі перепустив у новий поменник. «Нате,- каже,- поминайте, аби душі були шісливі!»

- Аби-сте трівали, вітишко люба, та же він снісько так і нас ними наділив,- не втерпіли й переривали газдині та й руками по запасках били, гейби слід важкої згуби узріли.- То такий, отік кантічка, у чорних рамцях, а насередині чорний хрест з трьома перехрестями. Такий, вітишко чєсна та годна?

- Сніський такий, сестрички пишні; але аби-х не збрехала: то хрест на нім такий, гей тот деревлєний, шо дєк повісмом обвиває, єк за колідов ходит.

- Гирішний такий, під ним отік барвінок ловитси; правду кажете, вітишко!

- Аже ждіт-ко! Та й приношу я тото ’д хаті, під сволок тичю, та й байдуже. Але сегодне жовнірня грим у хату та й трісе-перетрісає. В скрини нічо, в полицях нічо, в коморі нічо, в оборозі сіно, в печи попів, а над столом кажут: «Що це?»

«Образ»,- кажу.

«Це кавалок дошки, бабо, ти здерла образ!»

«Ні,- кажу,- це образ, ще мій дід до него моливси».

«Де-сте богів та світців діли?»

«Були боги та й світці були,- кажу,- але шос від диму вигибли, шос муха ззіла».

«Брешеш, бабо, тут царь був!»

«Ні,- кажу,- боги та й світці були».

«Агій»,- кажут та й образ здоймают до світла.

Перехрестила-сми-си та й очінаш говорю. Подивилися та й образ миром лишили.

«А від сволоком шо, бабо?»

«Поменник»,- кажу.

Здіймають і перезирають.

«Ій-га! - верещют.- Та це хрест московский, це писанє московске!»

«Знає ’го господь, то піп нагилив душям»,- кажу.

А вони поменник до ташки, а моєго далі.

- Дознаки так само й наші поменнички забрали,- скрикнули газдині і вдарились по полах, гейби ймили тоту руку, що їм пакість робила.

Гейкали та йойкали довгими голосами й по головах бились, що такі, гей довбня, тяжкі, такі невдогадливі, такі загрижені.

Війтиха за рукави їх ловила й потверджувала.

- Отак, єк вам, Дзельманови розповідаю, а він, хоть не наша віра, каже: «Аби-сте знали, шо через тоті поменники піп та й перші газди пожиют смерти...»

- Най си преч каже! - заверещали газдині.

- Преч би си казало! - додала війтиха.

Долоні на грудях складали, ід зорям споглядали й жалісливо просили, щоби святці з їх газдів ланцюги здіймали, щоб їх порятували й од смерті оборонили.

Але річка голос їх шумом ловила й на росу завертала, щоб не виходив із села, щоб село не пустіло.

- То не дурно мені сеї ночи мої дєдьо приснилиси! Дес весіллє роблют, мене віддают. Не данцуют, ні! А все по сволоці лускают та лускают...

- А ваш поменник був також під сволоком?

- Аєк, під сволоком? та й дєдьо там писані.

- Кайтеси, люди, кайте!

- А ви чьому поменничьок не спрьитали, коли дєдьо вам дали знати?

- Бо сми така розумна, най не кажу.

Газдині йшли мовчки. Одні намагалися пригадати собі свій сон із останньої ночі, аж зашінки на собі рвали; другі гадки свої збирали й перемірковували ще раз війтишину бесіду, кінці її докупи складали.

Гадки коло сволоків, гей мухи, літали, на поменники сідали, а газдині руки собі ломали й головами притакували:

- Таки через поменник!

- Видко діло, шо через поменник!

- Бігме, через поменник!

- Знає ’го біс!

БОДАЙ ЇМ ПУТЬ ПРОПАЛА!