Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

люб­лю по­лот­но, та ще й гар­не, тон­ке, бо люб­лю усе біле, навіть білу пти­цю. Вив­чусь са­ма і лю­дей в око­лиці по­на­учую.

Люба тільки очі витріщи­ла на неї з ди­ва. Їй зда­лось, що в Ліди ви­па­ла якась клеп­ка в го­лові.

- Та то во­на хо­че за­ба­гатіть, та ще й швид­ко. За­ве­де, ма­буть, ма­га­зин по­ло­тен в Дри­жи­полі. А ми посідаємо в ма­га­зині й бу­де­мо про­да­вать ті су­вої та ар­ши­ном міря­ти і сю­ди, і ту­ди!

І Ме­ла­ся жва­во та хи­мер­но по­ка­за­ла ру­ка­ми дос­то­ту так, ніби во­на й справді швид­ко та хут­ко пе­ре­ки­да­ла в ру­ках ар­ши­на, як от ви­ха­ють ним кра­марі, міря­ючи крам.

- Смійся, смійся! Не­дур­но ж ка­жуть, що «з посміху лю­де бу­ва­ють». Як­би я справді за­ба­гатіла з та­ко­го ма­га­зи­ну, то й ти бу­ла б лад­на стать вкупі зо мною за при­ла­вок та отак ви­хать ар­ши­ном, - ска­за­ла Ліда й пе­ред­раж­ни­ла Ме­ла­сю, але не так зруч­но та хи­мер­но.

Було знать, що во­на до жартів не та­ка здат­на, як Ме­ла­ся.

- Це ткан­ня, то прос­то-та­ки нісенітни­ця, якісь прим­хи. От з корів та си­ру то, пев­но, бу­ло б більше ко­ристі та наїдку. Мо­лоч­на фер­ма - це ро­зумніше діло, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насіпна. - З цього й справді мо­же буть не ма­ла ко­ристь,

- ЦІе й доб­ра ко­ристь. От по­ба­чи­те й по­наз­ди­ви­тесь, як я вив­чусь та по­за­вод­жу з Ма­ту­шевськи­ми мо­лочні фер­ми на фінляндський спосіб оту­теч­ки в нас, - ска­за­ла Ліда.

- Та це все, Лідо, то твій лібе­ралізм, чи якась по­ве­де­ниія, чи по­шесть! Все це не­за­ба­ром про­хо­ло­не в тобі, а потім і зник­не. Оті обидві Ма­ту­шевські не по­ви­хо­ди­ли, бач­те, заміж, то й шу­ка­ють собі яко­гось діла то од сього­час­но­го лібе­ралізму, то та­ки з нудьги ту­теч­ки на селі, - ска­зав по­важ­но Андріян Кирилович.

- Був і я ко­лись лібе­ра­лом. І мені щось та­ке бу­ло спа­да­ло на дум­ку та верз­лось ко­лись дав­но, - ска­зав Ми­хай­ло Ула­се­вич.

- А те­пер вже й ви­па­ло з ва­ших ду­мок? - спи­та­ла сміли­во Ліда.

- Випало й роз­гу­би­лось по Києву хто йо­го зна й де, -по­жар­ту­вав Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. - А ко­лись-то я був ду­же лібе­ральний, аж чер­во­ний, як роз­пе­че­на на жа­ру залізя­ка.

- Невже! - аж крик­ну­ла всмішки Ліда, бо во­на не ду­же йня­ла віри Ула­се­ви­чеві.

- Атож! Ко­лись в Москві поліція навіть слідку­ва­ла за мною, тро­хи не га­ня­лась на­зирці та навз­догінці. А мені про неї бу­ло бай­дужісінько! Я не звер­тав на неї ніякісінької вва­ги. Тільки раз якось кли­че ме­не до се­бе поліцмей­стер і ти­че мені в ру­ки якусь бо­ма­гу. Я й не знаю, що з нею ро­бить: чи чи­тать, чи їсти, чи в ки­ше­ню на пам'ятку схо­ва­ти. Прий­шов я до­до­му. Ко­ли чи­таю, аж там на­пи­са­ний мені за­гад; за­раз-та­ки, не га­ячись ні го­ди­ни, ви­би­раться з Моск­ви. Не дов­го ду­ма­ючи та га­да­ючи, я взяв та за­раз-та­ки пе­реб­рав­ся на пе­редмістя та звідтіль і їздив в Моск­ву на служ­бу щод­ня! Я й з Моск­ви виїхав, і служ­би не вте­ряв, бо виїхав з Моск­ви на се­ло, як от в Києві на Деміївку.

- Але ж це, ма­буть, бу­ло вже дав­но! - обізвавсь ста­рий батько, тро­хи стур­бо­ва­ний та­кою не­без­печ­ною ми­нувшістю Ула­се­ви­ча.

- Це бу­ло ще тоді, «як ба­ба дівкою бу­ла», - од­ка­зав при­каз­кою Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. - Од то­го ча­су я за­ли­шив ті по­тя­ги до лібе­ралізму й уся­ке вой­ду­ван­ня з поліцмей­сте­ром.

- Так за­рані? - обізва­лась Ліда.

- Не ду­же й за­рані. Я та­кий ста­рий, ще лед­ве вже но­ги во­ло­чу. Цур йо­му, пек йо­му! як ка­жуть се­ля­ни.

Ліда засміялась. Ме­ла­ся за­ре­го­та­лась.

Само по собі, Ула­се­вич тільки ма­ну пус­кав про своє пе­редніше вой­ду­ван­ня з мос­ковським поліцмей­сте­ром, бо так во­но якось прий­шлось до сло­ва… щоб за­ба­вить паній та паннів. В йо­го го­лові ніякісінькі не­без­печні та й за­га­лом усякі прин­ци­пи ніко­ли дов­го не дер­жа­лись, а хоч і з'явля­лись на ча­сок, то за­раз зни­ка­ли ду­же швид­ко.

- А ко­лись я був та­ки справді лібе­ральний, аж чер­во­ний. Навіть шап­ка на мені бу­ла лібе­ральна, й мої комірчи­ки бу­ли чер­воні, - до­дав Ула­се­вич.

- Швидко ж ви про­хо­ло­ли й зам'яки­ни­лись, - обізва­лась Ліда з осміхом на ус­тах. - Та, мо­же, то вам так тільки зда­ва­ло­ся, що ви бу­ли чер­воні?

- Де там! Був і справді чер­во­ний, та, хва­лить бо­га, якось побілішав потім. Те­пе­реч­ки я вже та­кий білий, як фінляндське по­лот­но.

Мелася ре­го­та­лась, Ліда сміялась. Навіть старі осміха­лись сти­ха.

«Брехливий вдав­ся цей па­нич, але з йо­го бре­хун при­най­мні ве­се­лий та втішний», - по­ду­мав ста­рий Гу­ко­вич.

Ліда по­ча­ла обо­ро­нять свої пог­ля­ди і всто­юва­ла за те, що її дум­ки й заміри не такі пусті й лег­ко­важні, як їм усім зда­ва­лось. Ста­рий батько до­ка­зу­вав, що в її замірах не­ма нічо­го путнього, прак­тич­но­го, що це одні прим­хи ста­рих паннів Ма­ту­шевських, котрі не зна­ють, де дітись з нудьги, і нав­ра­ти­лись буцімто ро­бить якесь діло, а справді во­ни тільки з нудьги шу­ка­ють собі якоїсь роз­ва­ги, а мо­же, шу­ка­ють і же­нихів хоч би й у Фінляндії. Ліда обо­ро­ня­лась і са­ма й ос­ту­па­лась і за Ма­ту­шевських. По­ча­лось сли­ве вче­не зма­ган­ня. Усі за­мовк­ли. Тільки Ме­ла­ся вря­ди-го­ди ки­да­ла гост­ре і влуч­не слівце на обо­ро­ну батько­вих пог­лядів.

Таїса Андріївна й Лю­ба слу­ха­ли вваж­ли­во це вче­не зма­ган­ня. Але во­но швид­ко їм ос­то­гид­ло. В по­важній роз­мові по­си­па­лись, ніби з ков­ша, не пу­жи­на та послід, а чисті зер­на пашні. А такі зер­на бу­ли зовсім не до сма­ку й не до впо­до­би їм обом че­рез неп­росвітність і не­дос­та­чу роз­вит­ку. Таїса Андріївна навіть ле­генько позіхну­ла, за­ту­ля­ючи до­ло­нею ро­та.

«Ну й по­ча­ли вже верз­ти оту вче­ну нісенітни­цю! А Ліда! Як на­пи­нається, як спе­ре­чається! Пев­но, бун­дю­читься пе­ред па­ни­чем, що ось-то й ми вчені! Аж очі блис­ка­ють!» - ду­ма­ла Лю­ба й по­ча­ла по­шеп­ки роз­мов­лять з ма­мою. Ма­ти так са­мо ти­хенько, сли­ве на ву­хо, по­ча­ла цікавішу роз­мо­ву з Лю­бою за якусь па­ню, кот­ру во­на зостріла на Хре­ща­ти­ку. Во­на по­ка­зу­ва­ла, як та знай­ома панія бу­ла уб­ра­на, тик­ну­ла пальцем на свою брош­ку, об­ве­ла ру­ка­ми комірчик, а далі підня­ла до­лоні вго­ру й по­ка­за­ла, яке куб­ло бу­ло на го­лові в тієї панії. Лю­ба слу­ха­ла, а потім по­ча­ла й собі оповідать по­ти­хеньку за якусь панію й мовч­ки по­ка­за­ла на ми­гах, які в тієї панії бу­ли фал­ди на сукні, які бу­ли при­ли­зані ко­си на го­лові. Обидві во­ни не­на­че роз­мов­ля­ли на ми­гах, як роз­мов­ля­ють на сцені в ба­ле­тах. А Ліда все спе­ре­ча­лась і до­ка­зу­ва­ла з па­лом та зав­зят­ттям, ог­ри­за­ючись от та­та й Ме­ласі, і вже навіть по­ча­ла пот­ро­ху сер­ди­тись.

«Ой бо­дай те­бе дідько взяв з твоєю вче­ною роз­мо­вою! Вже нудьгу наг­на­ла