Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

Єремія не зво­див очей в пиш­но­го лич­ка гар­ної ко­зач­ки. В йо­му за­па­ли­лось сер­це од­ра­зу, не­на­че яки­мись ча­ра­ми. Те­пер тільки він пос­теріг, що й досі ще не лю­бив щи­рим ко­хан­ням ніко­го, навіть Гри­зельди. В йо­го дужій залізній вроді не­на­че спах­ну­ло од­ра­зу по­лум'я, як це бу­ває в ду­же пал­ких, але міцних і жорс­то­ких на сер­це лю­дей.

Тодозя вже огов­та­лась з гост­рим по­зи­ром Єреміїних очей і ог­ля­да­ла йо­го з цікавістю мо­ло­дої удо­ви, ог­ля­да­ла йо­го не­ви­со­ку, су­хор­ля­ву, але ши­ро­коп­ле­чу пос­тать, йо­го дов­гоб­ра­зий вид з вип­ну­тим, круг­лим ви­со­ким чо­лом, об­ля­мо­ва­ним навк­ру­ги стрімки­ми чор­ни­ми, буцім тро­хи посіче­ни­ми ку­че­ря­ми.

«Диво та й годі! Чи князь гар­ний, чи чуд­ний на ви­ду, чи він страш­ний, цього я ніяк не вга­даю; аж тре­ба бу­де в тітки Мав­ри спи­та­ти», - ду­ма­ла То­до­зя, при­див­ля­ючись до кня­зя.

А тим ча­сом Єремія зир­нув на Гри­зельду, що сто­яла ко­ло самісіньких две­рей в кімна­ту, зир­нув на То­до­зю, кот­ра ніби щу­ли­лась по­зад неї ко­ло одвірка. І Гри­зельда зда­лась йо­му не­гар­ною, навіть прос­тою на об­лич­чя, з гру­би­ми бро­ва­ми, навіть ос­тар­ку­ва­тою.

Ксьондз скінчив мо­лит­ви. Єремія од­дав ди­ти­ну кумі, пок­лав­ши на ди­ти­ну «на по­ви­вач» жме­ню червінців. Усі гості в світлиці за­во­ру­ши­лись, не­на­че нес­подіва­но ожи­ли кам'яні по­до­би лю­дей і за­во­ру­ши­лись. Гри­зельда поп­ро­си­ла несміли­вих шлях­тя­нок та ко­за­чок сіда­ти. Жінки посіда­ли ря­доч­ком на ос­лоні і стис­ну­ли се­бе, не­на­че в тісної ба­би гра­ли. Єремія та ксьондз сіли на ка­напі. Гри­зельда по­ча­ла ба­ла­ка­ти з де­кот­ри­ми жінка­ми. Шлях­тян­ки на ве­ли­ку си­лу лед­ве насмілю­ва­лись об­зи­ва­тись сло­вом до кня­гині на її усякі за­пи­тан­ня.

- А ти чия, мо­ло­да мо­ло­ди­це? Чи шлях­тян­ка, чи го­ро­дян­ка з Лу­бен? - спи­тав Єремія в То­дозі.

- А чия ж я? Світай­ло­ва! - сміли­во обізва­лась го­во­рю­ча То­до­зя.

- А хто ж то Світай­ло? Я щось не чув в Луб­нах ні про яко­го Світай­ла, - ска­зав Єремія.

- Не чув, кня­зю, бо мо­го Світай­ла вже й на світі не­ма; то й не ди­во, що ти про нього не чув.

- А де ж він дівся? - спи­та­ла Гри­зельда, осміха­ючись, що То­до­зя од­мов­ля­ла кня­зеві й над­то вже сміли­во, і ніби тро­хи жар­тов­ли­во.

- Мій Світай­ло поліг в битві, - ска­за­ла То­до­зя. - Він ко­за­ку­вав.

- То ти ко­зач­ка? - спи­тав Єремія. - Мо­же то я і вбив тво­го Світай­ла десь під Лу­ком­лем або над Ста­ри­цею, ко­ли він був там з Ост­ря­ни­цею або з Гу­нею?

- Ні, яс­но­вельмож­ний кня­зю, не кня­жа ру­ка йо­го вби­ла: він був реєстро­вий ко­зак, йо­го вби­ли та­та­ри тоді, як набігли на По­сул­ля та По­рос­ся, а я зос­та­лась удо­вою й жи­ву при бра­тові та при тітці в Луб­нах, - ска­за­ла То­до­зя.

- То ти лу­бенська? - спи­тав Єремія.

- Ми жи­ве­мо в Луб­нах; маємо там ле­ва­ду й ха­ту, - обізва­лась Мав­ра.

- Щось ви мені нев­тям­ки, хоч я знаю ба­га­то лю­дей в Луб­нах, - ска­зав Єремія.

- Бо ми ма­ленькі людці, то тим вашій ми­лості, кня­зю, і не да­ли­ся втям­ки, - ска­за­ла То­до­зя й засміялась.

Її верх­ня гу­ба, тро­шеч­ки більша за спідню, підня­ла­ся вго­ру, і з-під неї блис­ну­ли чу­дові дрібні білі зуб­ки. На пов­них що­ках миг­ну­ли ямоч­ки і знов схо­ва­лись.

«Ну та й пиш­на ж ця мо­ло­да удо­ва! гар­на, як го­во­рить, гар­на, як мов­чить, а ще кра­ща, як засміється!» - по­ду­мав Єремія й по­чу­вав, що йо­го обіймає який­сь огонь, при­ли­ває до сер­ця й за­па­лює ду­шу, за­па­лює рап­то­во, як су­ху со­ло­му влітку у ве­ли­ку спе­ку за­па­лює по­же­жа. Йо­му од­ра­зу за­ма­ну­лось об­ня­ти той тон­кий стан і цілу­ва­ти пов­ненькі чер­воні ус­та, цілу­ва­ти без міри, без кінця чорні ви­сокі бро­ви і пишні карі очі. Єремія по­чер­вонів. Йо­го чорні очі зай­ня­ли­ся й блис­ну­ли, як у хи­жо­го вов­ка в той час, як він ки­дається на яг­ни­цю.

Увійшов гос­по­дар, а за ним всту­пи­ли най­мич­ки і по­ча­ли ста­ви­ти сто­ли та зас­те­ля­ти їх ска­тер­тя­ми для обіду. Жінки підве­ли­ся з ос­ло­на ра­зом в од­ну мить і вий­шли в кімна­ту, не­на­че їм хтось ско­ман­ду­вав ви­хо­ди­ти.

- Куди ж це ви йде­те? Сідай­те з на­ми обіда­ти, бо мені самій без жіноцт­ва бу­де й ніяко­во, і нудьга ме­не бра­ти­ме за сто­лом, - ска­за­ла Гри­зельда.

- Сядемо з ва­шою ми­лос­тю, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, і роз­ва­жа­ти­ме­мо, як гос­по­ди­ня ска­же, а як не зве­лить гос­по­ди­ня, то ми обіда­ти­ме­мо будлі-де, хоч і в сад­ку під яб­лу­ня­ми прос­то не­ба на землі, - обізва­лась з-за две­рей ве­се­ла То­до­зя.

- Отже ж ти, То­до­зю, на­ве­ла ме­не на дум­ку, що те­пер в сад­ку кра­ще обіда­ти, ніж в хаті. В світлиці ста­ло над­то вже душ­но. Зве­ли, пані гос­по­ди­не, по­ви­но­си­ти сто­ли в са­док. От­там ся­де­мо за сто­ли в затінку в хо­ло­доч­ку під ста­ри­ми яб­лу­ня­ми, - про­мо­ви­ла Гри­зельда до гос­по­дині.

- Коли кня­ги­ня цього ба­жає, то й справді ходім обіда­ти в са­док, - ска­зав Єремія.

В ни­зенькій світлиці ста­ло душ­но. Товс­тий ксьондз все вти­рав піт на лобі ру­ка­вом су­та­ни. Гладкі шлях­тичі та ста­рос­ти по­чер­воніли і аж соп­ли од ду­хо­ти. За­чув­ши за­гад од Гри­зельди, во­ни повс­та­ва­ли з ла­вок, в од­ну мить по­ви­но­си­ли сто­ли в са­док за ха­ту на причілок і пос­та­ви­ли під ста­ри­ми віковічни­ми яб­лу­ня­ми. Над­ворі бу­ло не так душ­но, як у світлиці, ле­генький вітрець повівав, не­на­че по­ди­ху­вав од за­хо­ду і ше­лестів лис­том. Гос­по­дар поп­ро­сив сіда­ти кня­зя й кня­ги­ню за сто­ли. Гри­зельда по­са­ди­ла по­руч з со­бою Мав­ру, а про­ти се­бе її не­бо­гу То­до­зю. Дрібні шлях­тичі посіда­ли на­суп­ро­ти кня­зя й кня­гині. Єремія ба­ла­кав з своїми уп­ра­ви­те­ля­ми та ста­рос­та­ми про гос­по­дарст­во, про нові оса­ди то над Су­лою, то над Удаєм. Шлях­тичі спо­чат­ку ве­ли роз­мо­ву несміли­во, але потім зго­дом, ви­пив­ши по чарці - по другій, наб­ра­лись сміли­вості, ста­ли ба­ла­ка­ти го­лос­но й по­во­ди­лись з кня­зем за­панібра­та. Кож­ний шлях­тич в душі та в думці вва­жав на се­бе, як на рівню кня­зеві.

- Як же ти, Мав­ро, гос­по­да­рюєш з своєю не­бо­гою, ко­ли у вас обох чо­ловіків не­ма? - спи­та­ла в тітки Гри­зельда.

- Є в нас гос­по­дар, мій брат Па­нас, хоч цей гос­по­дар ще мо­ло­дий і не­жо­на­тий, - ска­за­ла То­до­зя.

- Та й цього гос­по­да­ря не­ма те­пер вдо­ма: десь поїхав за Дніпро, - обізва­лась Мав­ра.

- Ми вдвох з тіткою спра­ви­мось та­ки за од­но­го чо­ловіка: тітка ко­ло ху­до­би, а я ко­ло ко­ней; тітка діжу місить, а я обід го­тую. Тітка ко­ро­ви доїть, а я же­ну коні до во­ди, ча­сом тітка ко­ло ро­бо­ти, а я ви­вер­нусь бо­ком та ле­жу. Склас­ти до­ку­пи дві жінки, то з їх і вий­де або один, або півто­ра по­га­неньких чо­ловіка. От­так якось і жи­ве­мо на світі, - ска­за­ла То­до­зя.

- Чи дос­та­чає ж вам ле­ва­да хліба? - спи­тав Єремія.

- А чом же! Хва­лить бо­га,