Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

неньці. Покину­вши дочці своє пораннє коло печі, сіла сердешна мати кі­нець сто­ла да так же то гірко почала плакати, що й старе запорозьке серце трохи пом'якшало.

- Не плач, нене: дурно сльози тратиш, - сказав батько Пу­гач.

А Кирило, ідучи знов мимо вікна, співає свою пісню, да й та­ким же то смутним оддавсь на сей час у хаті його голос!

Ой, згадай мене, моя стара нене,

Як сядеш увечері їсти:

Десь моя дитина на чужій стороні,

Та нема од неї вісті!

Сковорода перевернулась і покотилась на долівку в Ки­рилової сестри. Кинулась бідна голубонька до матері, об­ня­­ла да й заголосила:

- Матусю, моє серденько! А що ж ми тоді в світі робити­мем, як не буде в нас Кирила?

А та, безталанна, за слізьми й світу божого не бачить і сло­ва не промовить.

Аж ось іде в хату Кирило Тур, удаючи з себе такого ве­се­ло­го­ молодця, що ти б казав - він на весілля прибравсь. Гля­ну­в­ши на сей плач да обніманнє, став серед хати, здви­гнув пле­чи­ма, руки розставив да й каже:

- Ну що ти з сими бабами чинитимеш? І пораннє покину­ли! Уже правда, що тільки нагадай козі смерть! Що ж! Хіба мені са­мому пекти млинці для пана отамана! Годі, кажу, вам рю­ма­ти; не де в біса дінусь, вернусь іще сто раз до вас, нікче­мне ви бабство!

- Ну лиш, підперізуйсь, - каже батько Пугач, - я довго жда­­ти не буду. А ти що за чоловік? - обернувсь до Петра.

Той мовчки дививсь на все, що перед ним діялось. Сказав йо­му своє ім'я й прізвище.

- А! - каже. - Син того навісноголового попа, що мішає­ться не в своє діло. Ось ми вам хутко втремо носа: Іван Ма­р­ти­но­­вич уже під Ніженем; навчить вій вас пановати та геть­ма­но­ва­ти!

Знайшов би Петро, як одвітовати мужиковатому січово­му дідові, якби коли перше; а тепер довга хвороба охо­ло­ди­­ла йому кров, що мусив він лучче змовчати, ніж ізма­га­тись без пуття із завзятим дідуганом.

Скоро одягсь Кирило Тур, зараз батько Пугач із своїм чу­рою встав, помоливсь до образів, подяковав за хліб, за сіль да й пішов із хати.

А Кирило Тур уклонивсь матері да й каже веселенько:

- Прощай, матусю! Прощай, сестро! Прощай і ти, брате! - обе­рнувсь до Петра да й пішов боржій із хати.

Матері й сестрі здалось, що бачать його уже востатнє; ки­­ну­лись за ним, хотіли хоть обняти його на прощаннє. А він ско­чив на коня да й почав його крутити да кидати на всі бо­ки, що ні мати, ні сестра не одважились ухопити коня за по­во­ди або за стремена.

- Коли ж тебе, брате, ждати нам у госгі? - спитала сестра. А він їй:

Тоді я прибуду до вас у гості,

Як виросте трава на помості.

Да, стиснувши коня острогами, і помчавсь од них, наче той ви­хор. За ним повіявсь і батько Пугач із своїм чурою. А бі­до­лашні вернулись у хату да й заголосили, наче по ме­рт­вому.

- Не вбивайсь, паніматко, - каже тоді Петро, - може, ще все га­разд буде. Романовського Кут недалеко: Кирило, мо­же, ху­т­ко й вернеться.

- Як виросте трава на помості, - шепче сама собі сестра Ки­ри­лова.

- Голубчику мій! - сказала Петрові стара Туриха. - Зроби ти ме­ні, нещасливій матері, таку ласку, піди до Ро­мано­всь­кого Ку­та, до тих проклятих запорожців, та поди­вись, що вони з ним робитимуть. Ох, мабуть, він провинивсь перед товари­ст­вом! А в їх нема ні крихти жа­лості. Піди ти, мій голубе си­зий, та сповісти нас, що вони з ним чинитимуть! Хоч звісточ­ку нам передай, чи ще він є на світі!

- Добре, - каже Петро (жаль йому було сердешної бабусі), - пі­ду, - каже, - немов принесу вам потішну звістку.

- О, поможи тобі, господи! - кажуть разом обидві да й ви­провадили його з молитвами.

XII

Урочище Романовського Кут і мала дитина показала б у тій околиці, а найбільш тепер, як усяке говорило про Йва­на Мартиновича (а він стояв кошем у Романовського Куті). Зро­­би­ла той Кут якась річка самотека, павши у річку Ос­тер, у лу­зі. Росли там над водою старі дуби з березами; во­ни й мі­с­ц­е скрашали, і холодок запорозьким братчикам да­ва­ли.

Іще оддалеки зачув Петро глухий галас, мов на ярмарку. Пі­дійшов ближче - аж справді тут неначе ярмарок. Назби­ралось люду незчисленна сила, і все то була сільська чернь му­жи­ки, що позіходились грабовати Ніжень, як приобіщав їм Брю­ховецький. Обідрані кругом, у чорних сорочках: мабуть, са­мі бурлаки да гольтяпаки, що, не маючи жодно­го при­ту­л­ку, служили тілько по броварнях, по винницях да ще по ла­з­нях грубниками. У іншого сокира за поясом, у то­го коса на пле­чі, а другий притяг із колякою. Аж сумно стало Пе­тро­ві, як розібрав, що воно єсть отся купа голоти.

Поміж людьми сям-там стоять бочків з пивами, ширі­тваси з медами та з горілкою, вози з мукою, сала, пшона і всякі при­паси. Усе то настачили, усердствуючи Івану Мар­ти­­но­ви­чу, ніженські міщане за те, що каже: «Не знати­мете під моєю бу­лавою жодного козака або козацької старшини над собою паном: усі будемо рівні». (Добре він порівняв Україну!) Ніхто ні в кого не питавсь тут, що їсти або пити: усякому була своя воля - роби що хоч, як у себе в господі. Повикопували в землі здоровеннії печі, запалили огні. Тут у винницькій кадці мі­сять тісто троє разом нога­ми, а там пе­чуть цілого вола, а там у здоровенних казанах варять на та­ганах да на катрягах ка­шу. Дим, наче хмара, ходить по­над го­ловами. Інші тільки те й роблять, що пораються коло бочок да потчують усякого, хто стоїть або йде мимо, а інші вже ле­жать повивертавшись, як у холод мухи. Безу­м­на якась радість у всякого в очах і в річах. Усю­ди знай ви­кри­кують: «Іван Мартинович, батько наш лю­бий!» Зніме вгору в одній руці чарку чи ківш, а в другій шапку з голови да й репетує, що Іван Мартинович і день і ніч побивається за людським щастєм.

А тут кобзарі швендяють поміж людьми, іграють на ко­бзах, на бандурах да співають усяких пісень. Пробираю­чись проміж купами, надививсь Петро усячини. Отеє тут бу­де юр­ба, що знай танцюють та сміються. Побравшись у боки, ви­би­вають під бандуру гопака веселії злидні; а коло їх, пови­тягувавши шиї, стоять кругом та дивляться,