Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

Усе не так складно, — сказав Вейсжа. — Вона була спірлійкою, яка смикала свій ланцюг. Ви ж пам’ятаєте, якими були спірлійці.

— Коли мої собаки скаженіють, я їх прибираю, — сказав Дзюнь.

У дверях озвалась Імператриця.

— Але дівчатка не собаки, Ложаню.

Жинь завмерла.

Су Дадзі змінила церемоніальні мантії на зелену солдатську форму. Її наплічники були інкрустовані нефритовою бронею, а на поясі висів довгий меч. Це було послання: вона не лише Імператриця, а й головнокомандувачка Нікарської імперської міліції. Вона завоювала Імперію силою. І зробить це знову.

Жинь силкувалася втримати дихання спокійним, коли Дадзі потяглась і провела кінчиками пальців по її обличчю.

— Обережно, — сказав Дзюнь. — Вона кусається.

— О, навіть не сумніваюся, — голос Дадзі прозвучав утомлено, майже незацікавлено. — Вона відбивалася?

— Намагалася, — відповів Вейсжа.

— Мабуть, поранених було чимало.

— Не так багато, як ви могли б очікувати. Вона слабка. Її підкосили наркотики.

— Ну звісно, — кутики вуст Дадзі поповзли вгору. — Спірлійці завжди були схильні до цього.

Вона ковзнула рукою вгору, щоб лагідно поплескати Жинь по голові.

Жинь стиснула кулаки.

«Спокійно», — нагадала вона собі. Дія опіуму ще не минула. Коли вона намагалася прикликати полум’я, відчуття було таке, немовби в глибині її свідомості стояла глуха стіна.

Дадзі ненадовго затримала погляд на Жинь. Жинь завмерла, злякавшись, що Імператриця може забрати її кудись уже зараз, як і попереджав Вейсжа. Зарано. Якщо вона лишиться з Дадзі наодинці, то найліпше, що їй вдасться зробити, це розмахувати кулаками в її бік.

Але Дадзі лише всміхнулася, похитала головою й розвернулася до столу.

— Нам треба чимало обговорити. Почнімо?

— А що з дівчиськом? — запитав Дзюнь. — Їй місце в клітці.

— Знаю. — Дадзі осяяла Жинь отруйною посмішкою. — Але я хочу бачити, як вона тут маринуватиметься.

Наступні дві години були найдовшими за все життя Жинь.

Щойно Воєначальники втамували свою цікавість до неї, то відразу перемкнули увагу на величезний список економічних, сільськогосподарських і політичних проблем. У Третій Маковій війні постраждали майже всі провінції. Солдати Федерації знищили більшу частину інфраструктури в усіх окупованих містах, спалили величезні території полів із зерновими культурами і стерли з лиця землі цілі селища. Масові переміщення біженців переформували густоту населення країни. Це була одна з тих катастроф, яким можна дати раду лише надприродними зусиллями об’єднаного центрального керівництва, а рада з дванадцяти Воєначальників аж ніяк ним не була.

— Контролюйте, курва, своїх людей, — сказав Воєначальник Бика. — Поки ми тут базікаємо, на мої території стікаються тисячі, а в нас немає для них місця.

— І що ж робити? Виставити охорону на кордоні? — голос Воєначальника Зайця був надзвичайно жалісливим і скрипучим. Жинь кривилася щоразу, коли він говорив. — Половину моєї провінції затопило, у нас не вистачить запасів, щоб пережити зиму…

— У нас також, — сказав Воєначальник Бика. — Відсилай їх кудись деінде, інакше ми всі помремо з голоду.

— Ми готові прийняти мешканців провінції Зайця за певними квотами, — сказав Воєначальник Собаки. — Але вони мають показати документи про провінційну реєстрацію.

— Документи про реєстрацію? — повторив Воєначальник Зайця. — Селища цих людей розграбували, а ви просите їх показати документи про реєстрацію? Ну звісно ж, перше, що вони схопили, коли їхні домівки спалахнули, це…

— Ми не можемо прийняти всіх. У моїх людей теж обмежені ресурси…

— Ваша провінція — це степова пустка, у вас досить про­стору.

— Простір у нас є, нема їжі. І хтозна, що твоє поріддя принесе через кордони…

Жинь не вірила, що ця так звана нарада насправді є відображенням того, як функціонує Імперія. Вона знала, що Воєначальники часто чубляться через ресурси, торговельні шляхи і зрідка через найкращих рекрутів Сінеґарда. Знала, що після Третьої Макової війни ці розбіжності поглядів тільки посилились. Але навіть подумати не могла, що все так погано.

Воєначальники годинами сперечались і сварилися через такі безглузді дрібниці, що Жинь не вірилося, як хтось узагалі міг таким перейматися. Але вона стояла в кутку, пітніючи, закута в ланцюги, і чекала, доки Дадзі покличе її до себе.

Однак Імператриця немовби тішилася чеканням. Ежидень мав рацію: вона таки насолоджувалася грою зі здобиччю перед тим, як її з’їсти. Вона сиділа на чолі столу з тінню радості на обличчі. І коли зрідка зустрічалася поглядом із Жинь, то підморгувала їй.

Чого Дадзі хотіла цим домогтися? Вона точно знала, що зрештою дія опіуму в крові Жинь скінчиться. Навіщо тягла час?

Невже Дадзі хотіла цього бою?

Від хвилювання Жинь почувалася слабкою й неуважною. Усі сили йшли на те, щоб просто стояти.

— А що з провінцією Тигра? — запитав хтось.

Усі втупили очі в пухкенького малого, який сидів, спершись ліктями на стіл. Юний Воєначальник Тигра роззирнувся водночас зі спантеличеним і наляканим виразом обличчя, двічі кліпнув, а потім озирнувся через плече, шукаючи допомоги.

Його батько загинув у Кхурдалайні. Тепер від його імені провінцією правили розпорядник і генерали, а це означало, що насправді влада в провінції Тигра — в руках Дзюня.

— У цій війні ми зробили більш ніж удосталь, — сказав Дзюнь. — Ми місяцями проливали кров у Кхурдалайні. Втратили тисячі солдатів. Нам потрібен час, щоб оговтатися.

— Та годі, Дзюню, — високий чоловік, який сидів у дальньому кінці столу, сплюнув. — У провінції Тигра повно орних земель. Прояви трохи доброти.

Жинь скривилася. Певно, це новий Воєначальник Коня — генерал Чан Ень на прізвисько Вовче М’ясо. Про нього розповідали чимало. Чан Ень був колишнім командиром підрозділу, який утік з табору для полонених Федерації невдовзі після початку Третьої Макової війни, подався в бандити і швидко захопив контроль над верхнім районом провінції Коня, поки колишній Воєначальник із військом були зайняті обороною Кхурдалайна.

Вони їли все. Вовче м’ясо. Трупи на узбіччі. Подейкували, що навіть платили гарні гроші за живих немовлят.

А тепер колишній Воєначальник Коня був мертвий: загони Федерації заживо зняли з нього шкіру. Його спадкоємці були надто слабкі або юні, щоб кинути виклик Чан Еню, тож ватажок бандитів де-факто захопив контроль над усією провінцією.

Чан Ень перехопив погляд Жинь, вишкірився й повільно облизав нижню губу товстим поцяткованим чорним язиком.

Жинь ледь стрималася, щоб не здригнутись, і відвернулася.

— Більшу частину наших орних земель біля узбережжя знищило цунамі чи попіл, — Дзюнь із відвертою огидою глянув на Жинь. — Спірлійка доклала до цього руку.

Жинь відчула докір сумління. Але обирати не випадало: або так, або ж спопеління від рук Федерації. Жинь просто поклала край сумнівам. Вона могла жити лише вірячи, що воно було того варте.

— Ви не можете просто скинути своїх біженців на мене, — сказав Чан Ень. — Вони наводнюють міста. У нас ні хвилинки спокою без скиглення на вулицях та вимог безкоштовного житла.

— Тоді залучіть їх до роботи, — холодно промовив Дзюнь. — Нехай відбудовують дороги й споруди. Заробляють собі на життя.

— І чим, по-твоєму, їх годувати? Якщо вони помруть від голоду на кордоні, винен будеш ти.

Жинь помітила, що найбільше говорили північні Воєначальники: Бика, Барана, Коня й Собаки. Цолінь мовчки сидів, підперши підборіддя сплетеними пальцями. Південні Воєначальники згуртувалися в дальньому кінці кімнати і здебільшого мовчали. Саме вони