Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

Розділ 11

Ми їхали мовчки. Лише тиха музика в салоні автомобіля нагадувала, що тут хтось є. Сидіння цього авто виявилися дуже зручними, тому не дивно, що я так давно хотіла прокататися в ньому. Я дивилася у вікно, спостерігаючи за тим, як помалу починає темніти. Краєвиди міста змінилися на ліси та поля, від яких неможливо було відвести погляду. Інколи мені набридало місто, і хотілося побути трохи далі від цієї метушні. Можливо, поїхати в гори чи на море? Я б залюбки відпочила десь. Ми з Ігорем планували медовий місяць на Мальдівах, але він усе зруйнував. Добре, що я хоча б у день весілля дізналася про його зраду, бо вони могли б ще довше водити мене за ніс, наче дурепу.

Автомобіль під’їхав до великого палацу. Я побачила ковані ворота та величезну старовинну будівлю. Ніколи раніше не була тут. Гордій знайшов вільне місце неподалік та припаркував своє авто. Тут було так багато різноманітних машин, що мої очі розбігалися. Я навіть не помітила, що Гордій вийшов з автомобіля. Він відчинив дверцята з мого боку й простягнув свою руку. Я трохи невпевнено взяла її та вийшла з авто.

— Вау! — вражено прошепотіла я, оглядаючись навколо. — Тут так гарно. Ніколи не була в таких місцях.

— Це ти ще не бачила того, що всередині, — сказав Гордій.

Він зігнув свою руку в лікті, а я ж схопилася за неї. Ми попрямували доріжкою до великих кованих воріт.

— Твій дідусь теж буде? — поцікавилася я.

— Думаю, що так.

— Ти ж говорив, що він залишиться всього лише на три дні. Чому він досі тут?

— Я й сам не знаю, — відповів хлопець і знизав плечима. — Дідусь зазвичай одразу ж повертався в Лондон, але того разу, мабуть, вирішив залишитися трохи довше.

— Отже, мені в будь-якому випадку довелося б жити в тебе, — сказала я та легенько усміхнулася.

— Напевно. Як тільки дідусь поїде звідси, то ми одразу ж вирішимо щось з твоїм житлом. Допоможу тобі перший час з орендою, якщо захочеш.

— О! Це... Це добре, — тихо пробурмотіла я.

Схоже, я справді йому набридла, якщо він уже думає, як позбутися мене. Я вирішила проігнорувати ці його слова, хоча вони мене трохи зачепили. Ми підійшли до воріт, де нас зустрів охоронець. Гордій передав йому два запрошення. Той звірив їх зі своїм списком на планшеті, а тоді схвалено кивнув головою.

Гордій повільно попрямував уперед, а я ж ішла біля нього. Навколо будинку було багато різноманітних автомобілів, загороджених червоною стрічкою. Мою увагу привернув чорний блискучий автомобіль, як зі старих іноземних фільмів про багатіїв.

— Що це за автомобіль? — поцікавилася я у Гордія.

— Це Rolls-Royce Phantom, — відповів він. — Скоріш за все, тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого року.

— О! Він дуже гарний. І, мабуть, дорогий.

— Потім ще має бути аукціон. Продаватимуть декілька автомобілів.

— Це цікаво. Ніколи не була на таких заходах. А в нас є якийсь номерок? — поцікавилася я.

— Такий же, як і номер нашого столика, — відповів Гордій. — Двадцять третій.

— Оце так! — вражено скрикнула я. — А чому саме це число?

— Ну, я на перегонах виступаю під цим номером.

— Ти це серйозно зараз?

Гордій звів густі брови насупившись, а я не могла приховати свого здивування.

— Що таке, Поліно? — спитав він.

— Просто це моє улюблене число. У мене ще день народження двадцять третього листопада, — відповіла я та усміхнулася.

— Який цікавий збіг, — задумано пробелькотів хлопець.

— Сподобався вам цей автомобіль? — раптом біля нас заговорив якийсь старший чоловік.

Він був високим та худим, а його волосся уже трохи посивіло на скронях.

— Моя дружина в захваті від нього, — відповів Гордій і обійняв мене за талію.

Я ж трішки засоромлено усміхнулася йому та притулилася трохи ближче до нього.

— У твоєї дружини відмінний смак, — сказав цей чоловік, розглядаючи мене. — Думаю, що твоєму дідусю, Гордію, теж сподобається цей автомобіль.

— Безперечно, — відповів хлопець. — він обожнює Rolls-Royce.

— Тому що це британська компанія? — чоловік примружив очі та тихо засміявся.

— Частково, — пробурмотів Гордій і теж натягнув на обличчя усмішку. — Ви ще, здається, не знайомі з моєю дружиною. Це Поліна.

— Не зміг бути присутнім на вашому весіллі, тому побачив цю красу тільки зараз.

Я засміялася, а чоловік узяв мою руку та швидко поцілував її. Хватка Гордія на моїй талії стала значно сильнішою, і він по-власницьки притиснув мене до свого тіла.

— Едуард Романюк, — представився чоловік. — Один з організаторів цієї виставки.

— Приємно познайомитися, — сказала я, мило усміхнувшись, а тоді забрала свою руку. — Уперше на такому заході й просто вражена усім. Надзвичайно красиво.

— Напевно, треба частіше влаштовувати виставки, щоб побачити вас. Гордію дуже пощастило.

— Так! — погодився хлопець і подивився на мене. — Моя дружина — неймовірна красуня.

Едуард кивнув і пройшовся довгим поглядом по моєму тілу. Це мені не дуже сподобалося, а ще я відчула, що Гордій напружився.

— Міг би дивитися на вас вічно, Поліно! — сказав чоловік. — Але тут так багато людей, яким варто приділити увагу.

— Розумію, — мовила я. — Була рада з вами познайомитися.

— Сподіваюся, що ми ще зустрінемося.

Едуард підморгнув мені та пішов зустрічати інших гостей. Гордій же послабив хватку на моїй талії, але не забрав свою руку. Я уважно подивилася на нього, усе ще притискаючись до його тіла.

— Він мало не роздягнув тебе очима, — трохи сердито сказав хлопець.

— Ти ревнуєш? — спитала я, намагаючись стримати усмішку. — Можеш не відповідати, бо я знаю, що ревнуєш. Ти так міцно стискав мою талію, що там, певно, синяки залишаться.

— Вибач, — пробурмотів Гордій і раптом забрав свою руку. — Мене просто розізлило те, як він дивився на тебе.

— Але тобі треба звикати до цього. Я люблю чоловічу увагу, і мені її ніколи не бракувало. Хіба що у твоєму домі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍