Читати книгу - "Ось ваш вінець, леді"

ми з Еккі приїхали до Г'юсона, вечірка вже йшла повним ходом.

До невеликої кімнати напхом напхалося вісім пар людей, і повітря було важке від тютюнового диму. Тут усі пили донесхочу і всі курили.

Коли Еккі почав повільно просуватися поміж гістьми до кімнати, присутні привітали його гучними вигуками. Побачивши його, більшість людей сміялися. Еккі скинув з себе пальто і капелюха та схопив пляшку скотчу.

До мене підійшов Г'юсон, і ми потисли одне одному руки.

— Вечірка, звісно, поганенька, — вибачливо сказав він. — Та я радий, що ти завітав, Ніку.

Він провів мене кімнатою, знайомлячи зі своїми гістьми. Тут була більшість хлопців з газети «Глоуб», а ще п'ятеро принадних панянок. Усі ті дівчата були настільки гарні, що я не міг не озвучити своїх спостережень щодо їхньої зовнішності. Г'юсон пояснив мені, що вони були з «Місяця та скрипки», мюзиклу, який саме ставили у театрі «Плаза».

Він тицьнув мені до руки склянку скотчу з содовою та посадовив коло рудоволосої дівчини, а сам подався, щоби виявити гостинність до Еккі. Так, ніби Еккі не міг сам про себе подбати.

Рудуля вже добряче підпила та багацько хихотіла. Вона сказала мені, що її звати Дон Мюррей. Коли я запитав, яке її справжнє ім'я[39], дівчина лише сильніше захихотіла, одначе так і не сказала.

Усі ці вечірки завжди однаковісінькі. Кожне напивається, як чіп, а тоді верзе всілякі дурниці та сміється, коли немає приводу сміятися. Гадаю, вечірки — то просто привід для того, аби налигатися.

Дон завела розмову про книжки. Це мене здивувало, адже я й на гадці не мав, що вона взагалі щось читає. Дівчина щойно дочитала Стейнбекові «Грона гніву»[40].

— Присягаюся, цей хлопець знає, про що пише, — сказала вона. — Я ладна закластися, що він і сам мешкав у тих таборах[41]. Це найдивовижніша з усіх книжок, які я колись читала.

Якийсь худорлявий цибатий хлопчина, котрого я раніше не знав і чийого імені не розібрав, коли нас знайомили, зачувши цей відгук, нашорошив вуха і підійшов до нас. Виявилося, що він теж читав ту книжку, тож я вирішив, що ці двоє — споріднені душі, тихенько підвівся та й залишив їх самих.

Достеменна ознака того, що вечірка йде добре, — це коли люди починають ходити на кухню. Тож я вирішив це перевірити і зазирнути туди, аби пересвідчитися, чи там уже хтось є. Я неквапно увійшов до кухні й заскочив там одну парочку. Вони обвивали одне одного руками, а їхні обличчя міцно злилися в поцілунку.

Це переконало мене в тому, що з цією вечіркою усе гаразд.

— Якщо вона тебе вкусить, я її не засуджуватиму, — сказав я.

Хлопчина вивільнився з обіймів.

— Ладен закластися, що твоя мамця вважає тебе неабияким дотепником, — холодно мовив він.

Ну, хоч би чим дитина бавилась, аби не плакала. Я повернувся до вітальні. Дон і цибатий парубійко вичерпали тему Стейнбека і зараз сиділи, бавлячись у «долоньки».

Хтось завів грамофон, і всі гості стали у пари до танцю. У кімнаті було замало місця, щоби надто розгулятися, проте гостям було цілком достатньо того простору, де вони мали змогу обійняти дівчину та прочовгати ногами ярд або два.

Мені ж було цілком досить просто сидіти у фотелі та спостерігати за ними. Невдовзі підійшов Г'юсон і всівся на бильці мого крісла.

— Старий дуже втішений тим, як ти влаштував для нас зустріч з полковником, — сказав колега. — Та й взагалі він уважає, що ти зробив нам величезну послугу.

Г'юсон належав до людей того штибу, які ніяк не можуть зупинитися, коли згадують минуле. Колега завзято розводився про ту пригоду і про те, як люб'язно поводив себе полковник, і не було тій розповіді кінця і краю. Він так марудив мені голову, що я вже думав, що здурію, поки усе це дослухаю.

Аж ось посеред Г'юсонового монологу двері квартири відчинилися й увійшла Марді.

Я побачив її одразу ж і не йняв віри своїм очам. Обіч неї стояв високий тип з копицею хвилястого волосся, смаглявим обличчям того ґатунку, що так подобається жінкам, і, звісно, надзвичайно ясними блакитними очима. Нівроку гарний парубок.

Я витріщався на Марді крізь запону тютюнового диму і думав, що мені ввижається.

— Хто ця панянка? — обережно запитав я Г'юсона.

Він підвівся з бильця фотеля.

— Ще не знаю, але збираюся з'ясувати... але ж вона й персик, скажи?

Він підійшов до новоприбулих і потиснув руку високому хлопцеві. Тоді перемовився кількома словами з Марді. Зненацька я усвідомив, що вже встиг добряче напитися, і зараз вельми про це пошкодував. Я почувався трохи ображеним через того високого парубка. Усе це становище мало не надто гарний вигляд.

Г'юсон зупинив танці та провів Марді й того типа кімнатою, знайомлячи їх з усіма присутніми. Я підвівся з фотеля та поправив краватку. Врешті-решт ці двоє підійшли до мене. Спершу Марді не помітила мене серед загального сум'яття у цій прокуреній кімнаті. Та зараз вона стояла просто переді мною. Ми поглянули одне на одного, і її обличчя пополотніло.

— Ви просто мусите познайомитися з Ніком... вам цей хлопець сподобається, — сказав Г'юсон. — Він зробив для жіночих товариств більше, ніж багато хто з чоловіків. Біда тільки в тому, що він став до тих жінок аж надто товариський, тож усе скінчилося тим, що вони вигнали його геть.

Та я не слухав його теревенів. Марді без слів намагалася щось мені сказати. Її очі були широко розплющені та налякані; а тоді, бачачи, що я не можу здобутися на слово, вона заговорила до мене:

— Чому ж я не зустрічала вас раніше?

Отоді я все збагнув. З якоїсь причини дівчина не хотіла виказувати, що ми знаємо одне одного.

— Що ж, зараз ви маєте таку нагоду, і я сподіваюся, що не розчарую вас, — відповідь була ні к бісу, та вся ця дивна ситуація заскочила мене зненацька.

Г'юсон узявся відрекомендовувати мені того високого хлопця.

— Ніку, я хочу познайомити тебе з Лі Кертісом, — сказав він. Відтак обернувся до того хлопця і продовжив: — Кертісе, це — ...

Його урвала Марді. Маю сказати, вона перепинила його промову доволі природно.

— Ой, Баррі, а хто той потішний чоловічок, он там? — запитала вона.

Г'юсон вишкірився.

— То — Мо Еккі. Найкмітливіший новинар у всій окрузі. Ходімо, я вас