Читати книгу - "Стосунки на годину і більше, Емілія Дзвінко"

Розділ 15

Кирило

Лео неохоче вибирається з ліжка, смішно морщить носик, сплітає руки на грудях і виходить за мною з кімнати. Вона в моїй футболці, яка не приховує її довгі ноги та акуратні гострі коліна, на які я звертаю увагу вже не вперше. Намагаюся не дивитися і не думати про її ноги, але це до біса складно, якщо вона поруч. Коли Лео почала роздягатися, то я зловив себе на думці, що мене це страшно заводить. Хочу побачити її оголеною, торкнутися її тіла, цілувати, згребти в обійми і закритися з нею в себе в кімнаті до ранку.  Ледве втримався. Може мій організм реагує так на дівчину через відсутність сексу майже місяць? Причина точно в цьому: Лео красива дівчина, а я здоровий чоловік. Це лише фізіологія і не більше.

— Давай почнемо з кухні та великої вітальні, бо це топові місця де я маю орієнтуватися, — голос Лео повертає мене в реальність. 

— О'кей, пішли у вітальню, — згоджуюся.  — Терасу ти вже бачила. Диван, плазма, картини привезені, здебільшого з Європи. А ось це неподобство, — показую в сторону картини сестри, — то виняток.

— Цікавий виняток, а все решта дуже стримане та сіре, — усміхається дівчина і оглядає картину уважніше.

— Це магічний будиночок, — пояснюю я.  —  Його намалювала Поліна ще у 12 років і подарувала мені на День народження. Він вибивається з усього інтерʼєру, але висить, бо сестра буде сваритися, якщо я зніму.

— О, як це мило! В тобі таки є щось людське, якщо справа стосується Поліни,  — відповідає Лео. Бачу, що дівчина вже відійшла і не злиться на мене, тож я продовжую.

— А це колекція платівок класичної музики, яку я збирав зі школи і певна річ програвач. — Показую дівчині музичний стелаж. Лео підходить і повільно вивчає його вміст.

— Ти не шкодуєш, що відмовився від музики? 

— На той момент в мене не було вибору. Я мусив дбати про сестру та бізнес. 

—Це дуже благородно та відповідально, — несподівано коментує дівчина.

— Невже ти мене хвалиш? 

— Можна й так сказити, — відповідає і йде далі, — з вітальнею все зрозуміло, давай на кухню.

— Давай! 

Лео йде першою, а я за нею. Знову задивляюся на її ноги. Вони не дають мені спокою, ідеї в голові самі по собі зʼявляються і я ледве їх витримую, бо картинки того, що я б міг зробити і куди закинути її  ноги надто яскраві і реалістичні. Почуваю себе збоченцем чи фетешистом. 

—  Кириле, ти мене чуєш? —  легко термосить мене за руку Лео. — Про що задумався?

—  Краще тобі не знати про що, —  уважно дивлюся на дівчину і бачу як вона знову ніяковіє. Це викликає в мене посмішку. — Та жартую я, —  кажу Лео, щоб та заспокоїлася, бо ділитися своїми фантазіями точне не збираюся.  —  Повтори будь ласка, що ти казала?

—  З тобою все добре? —  дивується Лео. —  Ти такий ввічливий зі мною і навіть сказав слово «будь ласка».

— Я тренуюся для завтра, а ще якщо мене не діставати, то я цілком собі стерпний.

—  Зі мною ти здебільшого буваєш придурком, а не цілком стерпним, тож я щиро дивуюся, але в хорошому сенсі.  —  тараторить Лео. — Я тебе запитувала де ми будемо приймати гостей: на кухні  чи у вітальні? Тобто, ти, але я також тренуюся, і кажу "ми", ну ти мене зрозумів … 

—  Зрозумів, не виправдовуйся і не соромся говорити “ми”. Тобі ще прийдеться це повторити не раз і на людях в тому числі. 

—  Добре, спробую. То де МИ будемо приймати гостей, —  Лео одразу повторює та спеціально виділяє слово “ми”.

—  В кухні. Тут є місце і можна зручно розміститися всім. 

Лео невдоволено хмикає, але ніяк не коментує моєї відповіді. 

—  Ну, кажи вже! Я ж бачу, що тобі хочеться щось запропонувати.

—  Слухай, то не моє діло, —  здалеку заходить Лео. —  Але якщо вже МИ пара і ти сам запитав, то я б організувала все у великій вітальні. Зручний диван, проста їжа, вино і дружні розмови. Це набагато затишніше ніж те, що ти пропонуєш. А і обов'язково одяг —  нехай це буде не коктейльна сукня чи класичний костюм, а щось просте і домашнє. Можеш бути навіть в тому, що зараз. Мені подобається. —  несподівано каже дівчина. 

—  Подобається? —  перепитую в Лео. —  Що саме подобається?

—  Ой! —  дівчина зловилася рукою за рот. —  Не в тому сенсі подобається. Тобто в сенсі подобається, але лише одяг. 

—  Трохи зрозумів, —  не стримуюся і усміхаюся з почутого.

—  Просто забуть те, що я ляпнула і все, — кумедно обурюється Лео.

— Добре, як скажеш.

— Кириле, з тобою точно все гаразд?

— Ага, — відповідаю дівчині. — А ще я згоден на твою ідею з вітальнею і одягом.

— Ти серйозно? — дивується Лео.

— Уяви собі.

— Тоді попередиш свою принцесу і Артема, щоб одягли щось просте, — просить Лео.

— Тобі не подобається Вікторія? — цікавляся в Лео, хоча з її тону і так все зрозуміло.

— Ні, не подобається, бо я не ти, щоб втрачати розум від красивої піаністки. Зовні вона якраз дуже навіть ок, але характер гидкий і поведінка, доречі, також. У неї чоловік, а поводить вона себе ніби його не має. 

— Ти зовсім її не знаєш. З чого такі висновки? 

— Слухай, я не хочу обговорювати твою колишню, але не відмовлюся від обіцяного келиха вина.  Зараз якраз саме час показати мені де в тебе келихи стоять. 

— Який плавний перехід, — дістаю з полиці келихи. Наливаю вино і протягую один келих Лео. — Тримай.

— Дякую! — дівчина робить ковток. — А що з твоїм проєктом для німців? — несподівано питає Лео.

— Ого, навіть таке запам'ятала, —приємно дивуюся. — Зустріч перенесли на тиждень, тож в мене викроїлося трохи часу.

Дівчина п'є вино. І роздивляється навсебіч. Теми для розмов ніби як вичерпалися, але я не хочу йти спати, бо знаю, що не засну через картинки її ніг в моїй голові. Це дико дратує, але це правда, тому роблю те, чого сам від себе не чекав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍